Любити зиму – зовсім не погано, бо це – взаємність, чиста і проста.

Любити зиму – зовсім не погано,
бо це – взаємність, чиста і проста.
в прийдешнім січні стільки забаганок,
що я й весну чекати перестав. (Сергій Татчин)

Доброю традицією наших еротичних підбірок стає поєднання класної української поетики і беззаперечної жіночої краси. Читайте і милуйтесь...

зима зимі зимою зиму
явила образом Христа.
небесний попіл Хіросіми
удобрив села і міста.

усе довкола омертвіло.
чи, може, вимерло усе…
блідого січня мертве тіло
зима безпомічно несе.

не грає музика. довкола
ні голосінь, ані пісень.
лиш одкровення – пізнє, кволе, –
що це усе. що це усе.

я стільки мороку, як нині,
іще не бачив на землі.
і не чекав, як в домовині,
мрець – воскресіння,
смертний – слів.

де висне небо, наче вим'я,
де все цурається себе,
де серед міста, над живими,
висить в повітрі корабель.

і у причетних – ні печалі,
ні зла, ні зречення, ні сліз.
цей корабель ось-ось відчалить,
а юнга з щогли ще не зліз.

він так і вмерзне у тумані
в апокрифічну височінь
оцим знеболеним, останнім,
січневим спомином вночі

 

 

55
у середмісті слізно не від щастя.
іскриться сніг. гуде й товчеться люд.
це місто вже увічнене, – почасти, 
лишень тому, що я його люблю:

спокійно й відсторонено – байдуже,
коли не побиваються й не тужать, –
вона і він – місткиня і митець;
коли і дні, і ночі все ще спільні,
хоча обоє надто горді й вільні,
щоб вдовольнитись стуком двох сердець.

 

56
вигнанці-хмари – збоченці, чужинці –
у цілім світі дому їм нема.
я – чоловік окремо взятій жінці,
окремо взята жінка – це зима.

вона за мною – наче за стіною,
щомиті переймається виною,
з-за того, що інакша, ніж усі:
черниця у кораловім намисті,
самотній голос у нічному місті,
зелений вогник в чорному таксі.

 

57
любити зиму – зовсім не погано,
бо це – взаємність, чиста і проста.
в прийдешнім січні стільки забаганок,
що я й весну чекати перестав.

в нім стільки світла й щастя – в кожній миті,
що навіть біль із розпачем розмиті,
як ти – в мені – за снігом навскоси;
в нім одкровення вкупі із прозрінням,
що ми – дерева, спільнені корінням,
із кровотоком слів – на всі часи!

 

58
Холодні дні розмірені і ниці.
Насподі снігу піниться трава.
На цвілий хліб злітаються синиці.
На бідний розум сходяться слова.

Між мною й сумом сохне пуповина.
Смакую фрукти, п’ю чилійські вина,
на тлі зими прискорюю буття,
в якому все безболісно й спокійно,
бо Миколай забрав до себе війни,
а залишив лишень серцебиття.