У середмісті слізно не від щастя.
Іскриться сніг. Гуде й товчеться люд.
Це місто вже увічнене – почасти,
лишень тому, що я його люблю:
спокійно й відсторонено – байду́же,
коли не побиваються й не тужать,
вона і він – місткиня і митець;
коли і дні, і ночі все ще спільні,
хоча обоє горді й надто вільні,
щоб вгомонитись стуком двох сердець.
****
Любити зиму, врешті, не погано,
бо це – взаємність, чиста і проста.
В прийдешнім січні стільки забаганок,
що я й весну чекати перестав.
В нім стільки світла й щастя – в кожній миті,
що навіть біль із розпачем розмиті,
як ти – в мені, за снігом навскоси;
в нім одкровення, вкупі із прозрінням,
що ми – дерева, спільнені корінням,
із кровотоком слів – на всі часи!
Немає коментарів:
Дописати коментар