Отже, почалося. Те, що так давно й настійно передрікали Україні «інтелектуальні меншовики» (серед них і аз многогрішная), – Великий Ісход російських політеліт із свого «Титаніка» в наш теплий край, «где все обильем дышит», за зразком 1918 року (гетьман Скоропадський перевертається в труні, як курча на рожні!), – почалося, проект стартував. Поганенько, правда, стартував, криворуко, як і все, що «мейд ін Раша»… Але можна не сумніватися: «новоодеситка» Маша, яка так гучно, за точною формулкою, народженою соцмережами, «провалила співбесіду з українським народом» і отримала після цього український паспорт, – це тільки перша ластівка, випущена на нас із російського «ведмежого лісу». Будуть інші, і Маші, і ведмеді, – і далеко краще підготовлені.
«Дядя, дай поруліть!»У ті самі дні, коли зачеплені за живе українці всією громадою бурхливо «виправляли» помилку Саакашвілі, у New York Times з’явилася стаття, яка, в комплекті з усім, що встигла безтурботно виляпати в Одесі Гайдарівна (а виляпала вона чимало цікавого!), дає вже змогу трохи розгледіти й «бізнес-план» цілого проекту. Стаття називається «Грядуща зміна російського режиму» і читається, без іронії будь сказано, майже як заява про прийом на роботу: автор її – Андрєй Козирєв, міністр закордонних справ Росії в 1990-1996 роках і, відповідно, «соратник» Гайдара-тата. Представник, себто, тої самої «команди реформаторів» (ги!), яка при Єльцині з тріском програла гру в «російську демократію» й змушена була поступитись місцем коло стерна іншому, «нехорошому», за версією Козирєва, клану – мілітарно-ґебістському (так, ніби сам Козирєв до ГБ ну просто жодним боком!), – а тепер, коли так скандально, на очах у цілого світу, скомпрометувався вже той, нетерпляче затирає руці, готуючись на «другий підхід до турніка». Така-от у них «гойдалка»: нині ви, завтра ми, – той незмінний «маятник влади», який останні 300 років давав Російській імперії змогу раз у раз мімікрувати й «перезавантажуватись»: то «западніки» (Алєксандр І зі Сперанським) – то «слов’янофіли» (Ніколай І і «самодєржавіє, православіє, народность»), то Ленін із Троцьким (Інтернаціонал і «світова революція») – то Сталін (закриття кордонів і реставрація кріпацтва), – як систола-діастола: відкрились – закрились… У 1960-80-і були «комуністи» проти «руситів», а нині, значиться, – «стара», «потомственна» радянська номенклатура (вихідці з Джіласового «нового класу») проти путінських вискочнів – «бандитів першого покоління». «Советские баре», народжені й вивчені по Брюсселях і Лондонах («європейці», нє?), – проти «кооперативу Озеро» з його фе-яким-негарним (як «зненацька» з’ясувалося!), опричнинсько-гундяєвсько-кадировським вищиром (а так же був на Путіні 15 років файно німецький костюмчик сидів! але нема ради – порвався, треба міняти…)
Схема, як бачимо, стара – «російська двопільна». От тільки є в ній тепер один нюанс – «новинка», як пишуть рекламники на упаковках: свій «турнік» для «другого заходу» вони заміряються переносити до нас. В Україну.
Саме це в простоті душевній – як немовля, що весело блискає голим задком, несвідоме своєї голизни, – і ляпнула нам, вийшовши з рідного «ведмежого лісу», мажорка Маша: «Россия – это нашее общее будущее, которое у нас у всех будет» (злила інсайд!). Так їй там, у їхньому лісі, пояснили дорослі дяді. А Козирєв «упакував» цю стратагему вже й для Заходу: виявляється, сьогоднішня ситуація в Україні ну геть-чисто нагадує йому (resembles) – ситуацію в Росії початку 1990-х (коли він сам «со боярє» був при владі). (Українець у цьому місці хіба плечима здвигне: коваль коня кує, а жаба ногу підставляє! – а от західна «цільова аудиторія» сковтне гачка не поморщившись: ага, зрозуміло, «адіннарот», тільки українці, як і належить «меншому братові», на 20 років відстають…) А вже практичний висновок із такої аналогії лежить на поверхні: якщо в «команди реформаторів» не вийшло тоді в Росії, то як же не пустити її тепер в Україну – з її-то досвідом, знаннями та всіма іншими, квапливо підчищеними, «костюмчиками»?..
Одне слово, все за класиком, як і 170 років тому: «Все покажем! Тільки дайте /Себе в руки взяти»…
Про «дві Росії»Питання, що саме можуть нам «показати» люди, весь політико-управлінський досвід яких дається вичерпно описати одним реченням – «Як знищити свою країну та зберегти при тому свої капітали», – є, розуміється, риторичним. Принаймні Міхеїл Саакашвілі мав би розуміти, що брати на роботу «соцпрацівницю» з країни, котра посідає перше місце в світі за статистикою дитячих самогубств (sic!), – це нічим не ліпше, ніж пропонувати очолити конституційну реформу вихідцям із політеліти КНДР. Не біймось нарешті сказати це вголос тільки тому, що Путін «нас випередив» (а він же й попереджав, хихикаючи: «Кто обзывается, сам так называется!»): з точки зору всіх стратегій гуманітарного розвитку (читай – з точки зору життєвих інтересів суспільства) сучасна Росія становить собою стовідсоткову, хоч зараз у підручники, failed state. Відповідно всі її еліти – байдуже, «запутінські» чи «протипутінські», – то, за визначенням, каста ґенетичних лузерів: паразитична «колонія термітів», яка, вижерши до щирця одне дерево, здатна переселитись на друге з хлестаковською «легкістю незвичайною» – з тої простої причини, що з своїм «деревом» органічно не пов’язана і їй абсолютно однаково, «кого їсти».
Ця «незакоріненість еліт» – феномен чисто російський, і, не зрозумівши його та наївно приймаючи до себе російських «варягів» на загальних правах «іноземних фахівців», ми ризикуємо не тільки втратити власне майбутнє, а ще й несамохіть стати «рознощиком зарази» по цілому глобусу. Спритний Володимир Ленін свого часу правильно цю хворобу визначив (і блискуче на ній зіграв!), коли оголосив, що в Росії є «дві нації» – експлуататори («верхні десять тисяч») і експлуатовані (безправні «трудящі маси»), і ці «дві нації» одна одній цілковито чужі й навіть погано між собою знайомі (він, правда, ще й твердив, ніби це «в кожній нації» так, а це вже чиста хуцпа, бо становлення еліт у Європі відбувалося зовсім іншими, ніж у Росії, шляхами, і навіть у Польщі, з якою нас єднає вдвічі довша, ніж із Росією, спільна історія, еліти завжди зберігали щодо «народу» реґульований правом прямий представницький статус, чого в Росії з її «двома націями» не було й близько, і вихованцям російської школи досі в голові не міститься!) Сьогоднішня, цілком собі людоїдська, московська примовка «за МКАДом жизни нет!» – це, властиво, нова версія тої самої споконвічної моделі «ресурсної імперії», в якій рабам призначено вже не обробляти землю, а «обслуговувати трубу» (а для цього, як хвалився в приватній розмові один із «МКАДишів», «и 20 миллионов населения хватит»!), – а «верхнім десяти тисячам», чи скільки їх там нині налічується вкупі з обслуговуючим персоналом «дворових людей» (журналістів, митців-скоморохів та інших «культурних еліт»…), належить «зображати собою Росію» – удавати, всіма доступними інформаційній добі засобами, ніби їхнє «інопланетянське», штучно виплекане коштом розореної 1/6 земної тверді, гламурне життя – це й є правдива Росія-матушка: ласкаво просимо в наше потьомкінське село, дорогі хохли!..
Я не буду тут спинятися на тому, як довго й «політтехнологічно» вішалася
ця локшина на вуха «дорогим хохлам», щоб вони врешті, в масі своїй,
таки повірили, ніби «в Росії живуть краще» – а відтак, ніби тамтешні
прибульці здатні їх чогось корисного «навчити». Прозріння того
кримського авіадиспетчера, який нарікав на інтернет-форумі, що з
переведенням аеропорту на стандарти РФ він вернувся «на 30 лет назад»
(тридцять, Карл!), та тих мешканців окупованого Донбасу, чиїм «багатим
життям» (у Донбасі! багатим!) от уже рік не надивуються недогодовані
тульські й пензенські «освободітєлі», – перевідкриття, себто, того
відомого з класики факту, що таки справді є, як і споконвіку були, «дві
Росії», виструнчені «по владній вертикалі», – видима й невидима,
«панська» й «кріпацька», «МКАД» і «Замкадьє», – і що нам усі 15
передвоєнних років були обманом видавали першу за другу, тоді як
порівняно з тою другою навіть найдепресивніші закапелки нашої окраденої
«пост-УРСР» можуть здатися «за Європу», – таке серендіпіті на наші ЗМІ
поки що не зійшло, і, за всіма ознаками, сходити не збирається.
Українська інформаційна машина, мов нічого не сталося, продовжує, як і
всі 15 передвоєнних років, готувати «МКАДівській» колонії термітів
комфортний український «плацдарм для висадки» на час, коли нинішня РФ
«піде на дно»: в ЗМІ й далі панує, на повному серйозі, культ
«російського експерта» (що це, до речі, за професія така?), і поки кращі
уми людства збирають конференції та сушать голови над тим, яким новим
словниковим терміном схарактеризувати сучасну російську «журналістику»
(оскільки вона точно НЕ журналістика, і навіть уже й не пропаґанда, а
окрема потужна, токсична індустрія системного марення, з чим людство в
реалі досі ще не стикалося), – у нас «понаєхавших» російських
«журналістів» і далі, не кліпнувши оком, беруть в українські ЗМІ на
працю – замість ставити «зачумлених» на карантин…
Тож дівчинка Маша прибула «на готове» – на добре угноєний ґрунт. І люди, які «висватали Міші Машу», навіть не поклопотавшись забезпечити її хоч скільки-небудь переконливою, для одеського віце-крісла, «леґендою» та навчити, що їй слід, а чого не слід казати в Україні на публіку, мусили бути сильно подивовані, виявивши, що «публіка» в Україні – це не те саме, що їхнє «Замкадьє»: що вона реальна і має власну волю, політичну в тому числі. (І коли з неї, навіть у геть злиденному-безробітному місті, на московський взірець поглумитись «блінамі с лопати», чи то пак – гречкою з вантажівки, – вона все одно знайде спосіб ту волю продемонструвати: гречку забере, а голосувати не піде: як Маланка у Fata Morgana – «ми бідні, але чесні».) І з нею, виходить, треба рахуватись – бодай на те, щоб розуміти, як зграбніше її обдурити.
Гадаю, наступного разу вони підготуються краще. Стежмо за руками.
«Адіннарот»
А тепер про «МКАДишів» наших – що називається, «домашнього хову». Бо ж не секрет, що сучасні українські політеліти – як, великою мірою, грузинські, і, меншою мірою, балтійські (ба навіть, до певної міри, польські, угорські, словацькі та інші з колишніх «країн соцтабору»!) – це плоть від плоті «російських радянських»: продукт, упродовж чотирьох поколінь селекціонований за їхнім образом і подобою під так само окрему, аутичну «внутрішню націю», тільки з обов’язковим для «нацменів» комплексом меншовартості щодо «керівної й спрямовуючої» Москви. Від того, що СРСР юридично розпався, ці еліти нікуди не ділись. Ба більше: вони-то, переплетені між собою рясними «транснаціональними» зв’язками (формальними й неформальними, бізнесовими й гебешними, культурними й психологічними…), і становлять ту приховану «грибницю імперії», на яку Кремль – незалежно від того, хто ним кермуватиме! – завжди буде спиратися в усіх своїх «реставраційних» проектах. (Чи всі ще пам’ятають, як неприховано-тепло привітала була фрау Меркель при першій зустрічі Віктора нашого Януковича пропозицією «разговаривать по-русски», явно згадавши свою буремну комсомольську юність, про яку досі ходять леґенди на обширі від Одера до Влтави?..) І якщо той-таки Міхеїл Саакашвілі зі своєї юности «радянського мажора» виніс «усього тільки» слабкість до московських «номенклатурних дочок» – типовий чоловічий комплекс «ображеного націонала», що потребує реваншу (нічим іншим пояснити його поспішне інтерв’ю Ксенії Собчак я не можу, і, як людина, котра вже рік на всі дзвінки від російських телеканалів незмінно відповідає: «Звоните после войны», була тим його «хлопчачим» самоприниженням щиро засмучена), – то, від біди, спрацювати може й така зачіпка, – особливо коли з-поміж українських колеґ нема кому пояснити «варягові», на правах господаря, що́ йому – тепер уже як держслужбовцеві України – пристало робити, а що не пристало…
А пояснити цього, справді, – нема кому. У чім, власне, й штука.
Давайте без ілюзій: «свою власну», питому еліту – ту, яка формувалась «по європейському типу» і якій ми повністю й завдячуємо існування України в новітню добу (а її «гуртковий» гімн співаємо всією країною як державний!): еліту з українською історичною пам’яттю та європейською політичною культурою, в тому числі – з свідомістю свого представництва щодо всієї своєї національної спільноти, без різниці класів і станів, та відповідальністю («почуттям обов’язку», за Франком кажучи) за її історичну долю на міжнародній арені (докладніший портрет, кому цікаво, див. у моїй Notre Dame d’Ukraine), – цю еліту Україна остаточно втратила, як явище, в катастрофі 1930-1934 роках. Самогубства «націонал-комуністів» Хвильового і Скрипника можна тут вважати за символічну «подвійну крапку», обрив традиції. (Ще якийсь час була «потримала берло» Галичина – політиків масштабу Шептицького, Коновальця і Шухевича більше в нас ніколи не з’являлося, – але в цілому західноукраїнські еліти були історично куди слабші од «великоукраїнських», і щоб розгромити їх, радянській імперії в принципі вистачило кількох хвиль депортації.) Виникла на спустілому «святому місці» колоніальна УРСР-івська еліта (від якої ми отримали в спадок донецький і дніпропетровський клани з їхнім бадьорим, із щербицьких часів пам’ятним «Что нам Киев, не Москва ль за нами!») десятиліттями пололась, підстригалась і мульчирувалась Москвою таким чином, щоб у ній, крий Боже, не завівся «самостійницький вірус» та не проклюнулось, під впливом «місцевого населення», почуття історичної суб’єктности (дуже показова під цим оглядом історія Петра Шелеста, про якого, що характерно, ніхто з наших «номенклатурних дітей» не згадує і себе з ним в жоден спосіб не асоціює!). І останні, «незалежні» (та чи ж справді?) чверть століття тут змінили небагато: селекція виявилась успішною. Український «обласний філіал МКАДу» – з його бандитсько-гебешними манерами й прийомами, стилем і смаками, «демонстративним споживанням» і, головне, «істинно російським» корпоративним презирством до дуреної ним 46-мільйонної «біомаси» як до чужорідної субстанції, «експлуатаційного ресурсу» (прикметно, що такий Корбан, точнісінько як Гайдарівна перед одеситами, навіть не второпав, за що йому треба вибачитись перед чернігівцями!), – це наш головний, наразі, «осколок СРСР», провінційна копія з московського взірця: все те саме, що в «старшого брата», тільки трохи бідніше – грошенят менше… А так – «АДІННАРОТ»!..
І саме його росіяни й мають на увазі. І ні Путіну, ні Козирєву, ні будь-кому з їхніх «квазіліберальних» балакунів ви в жоден спосіб не вкладете до голови, що в Україні є якийсь інший «народ» – і що стосунки того народу з владою базуються на зовсім іншому суспільному договорі, ніж їхнє 300-літнє – насправді ще візантійське! – «народ и партия едины». Що рівняння «Путін=Росія» – правильне (на жаль!), а скопійоване з нього «Вона це Україна» – «не працює». І що всі «політпроекти» в Україні програють не тоді, коли Москві заважає Америка, – а тоді, завжди й незмінно, коли ПОРУШУЮТЬ ЦЕЙ ДОГОВІР. Читай – коли іґнорують УКРАЇНСЬКУ СУБ’ЄКТНІСТЬ.
Сила цього договору в тому, що він негласний, і ніде виразно не записаний. Щоб його дотримуватись, його треба «відчувати» – бути місцевим. Тутешнім. Закоріненим.
Але діє він необорно, як закони фізики, – незалежно від того, знають його, чи ні. І якщо його порушити, результат буде той самий, що з порушеним законом всесвітнього тяжіння: скочивши з даху – не злетиш.
«Коренізація»?
У критичний момент певну «здорову чуйку» наші напівколоніальні політеліти, примхою історії навесні 2014-го посунуті на Великій Шахівниці світової політики з «пішаків» одразу в «ферзі», треба віддати їм належне, все-таки проявили – хай вимушено й знехотя, потяглись тоді, все-таки, ЗА волею українського народу, який сам першим ринувся розбудовувати свою армію й ставити агресору опір (а де не надто впевнено ставив, то й фіґ, вирішили, з ним…). Але до розуміння того, що нині в їхніх руках знаходиться РЕАЛЬНИЙ важіль світової історії – так само, як був він у польського уряду до зими 1938-39 років (і польські еліти ним бездарно не скористалися!), – нашим, так само, як і «пілсудчикам», хоч і з інших причин, – іще нескінченно далеко. Їхній стратегічний горизонт співмірний радше з козирєвським: той звертається до Заходу з проханням «дати поруліть», а наші – з «дядя, дай дєнєг!». В те, що головним їхнім капіталом – на далекосяжну перспективу, найприбутковішим! – може бути якраз той багатомільйонний людський ресурс, який за 25 років уже тричі (в 1990-му, 2004-му і 2013-14-му) виходив на Майдани саме через невдоволення своїми елітами, котрих цивілізаційно переріс, і колосальний творчий потенціал якого усі ті 25 років лишався незадіяним та соціально заблокованим, бо наша політична система як була за СРСР, так і досі залишається «візантійською», – вони, самі будучи продуктом цієї системи, повірити все ще не наважуються. Та й освіти бракує…
Час би комусь із наших науковців врозумливо розтлумачити їм, що СРСР пустився духу не тільки з економічних причин – а, далеко не в останню чергу, тому, що на час його розпуску всі «соціальні ліфти» в системі були давно й наглухо закриті, – а така система принципово нежиттєздатна. І що саме тому реформи в Україні мають бути не «для Заходу, щоб дав грошей», – а для того, щоб зняти блокування з цього потенціалу: вдихнути життя в машину, яка інерційно «докручує» свої оберти так само, як і її «материнська плата» зі столицею в Москві… І що тоді, коли «всередині клубу» закінчилась «лавка запасних», «свіжу кров» треба вливати не за рахунок «старших братів по клубу» – а, в першу чергу, за рахунок «відкритих шлюзів» у себе вдома (почавши з прозорого фінансування виборів за державний кошт, авжеж, і з обіцяної ще 2004 року програми повернення з-за кордону українських фахівців, і ще цілої купи «некосметичних» реформ – усього не перелічити!). І – найсмішніше – що це в їхніх-таки власних інтересах: куди більше, аніж усі проекти з «перезавантаження Росії в Україну», які можуть нашептати їм дяді з ведмежого лісу.
Якщо вони цього не зрозуміють – фінал їхній буде куди швидшим, ніж можемо сьогодні уявити. Але то вже буде катастрофа для цілої країни, для нас усіх. Тому, нема ради – треба йти еволюційним шляхом…
І першим кроком на цьому шляху має бути – впорядкування інституту громадянства.
Усі без винятку «варяги» (а на добрий лад, то й чимала частина нинішнього українського політикуму!) мають пройти ту процедуру, яка в 1920-і, коли більшовики ще вимушено «залицялися» до нашого незамиреного краю, а «автохтонів» у держапараті УСРР не набиралося навіть на віддалену подобу «української влади», отримала була точну назву – «коренізація». В сучасних європейських країнах цій процедурі відповідає екзамен на громадянство – куди входить обов’язковий пакет із знання державної мови, історії, культури, політичного устрою, – і присяга на вірність своїй новій батьківщині. Це – той абсолютний мінімум, «санітарний кордон», що його Україна, як держава, в якій сьогодні, без перебільшення, вирішуються долі цілого континенту, просто зобов’язана впровадити, якщо ми хочемо, щоб нас поважали. І щоб із нами рахувалися – в тому числі за переговорними столами.
Просто – перед паспортом із тризубом має бути виставлена пропускна планка. Для початку хоча б така, мінімальна: на рівні грудей останнього нашого загиблого воїна…
А про решту поговоримо потім.
Замість епілога
За півроку до війни, в червні 2013-го, презентуючи в Лондоні англомовне видання «Музею покинутих секретів», розговорилась я після виступу з відомим британським істориком, фахівцем із Східної Європи, професором Лондонського Юніверситі Коледж (прізвища не називаю з етичних міркувань). І розповів він мені, між іншим, що на його курс новітньої української історії записалася донька екс-мера Москви – Єлєна Лужкова…
«Дуже добре вчиться, – сказав серйозно. – Чудове есе про Голодомор написала…»
Після новини про «воукраїнення» Маші я, пригадавши ту розмову, відшукала в інтернеті ФБ-сторінку Лєни. Вродлива дівчина, серйозне обличчя. Поширює петицію за повернення Росії Аляски…
Скільки їх, таких, готується спасти на наші голови?..
Сховайте, нарешті, ваші хліб-сіль. І ввімкніть собі сигнал тривоги.
Оксана Забужко – письменниця
У тексті збережено виділення, зроблені автором
Думки, висловлені в рубриці «Політика», передають погляди самих авторів і переважно відображають позицію Квітника.
Джерело - http://www.radiosvoboda.org/content/article/27179774.html
Немає коментарів:
Дописати коментар