Осінь у Місті.

 

осінній день. з намолених – останній.

бракує сонця. тихо на світанні.

чи, може, він останній із безсніжних?

і лиш тому розпачливий і ніжний.

 лишилась дрібка слів мені на згадку,

щоб саме з них ти склав мені загадку,

мій тихий боже, боже мій осінній,

бо у відгадці – туга за спасінням.

                             я дописав листа для адресата,

якому вже немає що сказати.

ім’я й адреса, індекс і країна,

звитяга й ницість, злагода й руїна.

 і навіть птах під цими небесами

як чорна крапка – он він, висне саме –

статичним знаком нашої розмови,

передзимовим, позарозумовим.

щоб відтепер любив мене, мій боже,

як із живих ніхто уже не зможе:

безмірно й палко, рівно і глибоко,

любов – як безум і любов – як спокій.

а ще – як віра в те, що ти не стежиш,

як я іду крізь Вінницю – на вежу,

на перший сніг, колючий, як полова,

на німоту – про це в листі ні слова.