Облога Києва 1240 року

 

Якщо уявити собі 1240 рік і те, що передувало облозі Києва та, зрештою, саму облогу, то звісно, що основними джерелами будуть наші літописи в західні, китайські та мусульманські хроніки, в яких почасти зафіксовано події того року. Як свідчать історичні розвідки, Київ на початку тринадцятого століття був містом-фортецею з валами та дерев’яними стінами й вежами. А кількість населення сягала п’ятдесяти тисяч. До того ж собори, церкви та монастирі надавали місту особливої величі та краси. 

На час тринадцятого століття торговий шлях з варяг у греки втратив своє значення, внаслідок чого значення Києва також підупало. Київський престол хоч і уважався головним на Русі, але також – в процесі розгалуження численних княжих родів Ізяславовичів, Ольговичів, Мономаховичів, Романовичів, Ростиславовичів, Мстиславовичів – отой київський престол часто переходив із рук в руки. Усім нащадкам по чоловічій лінії потрібно було хоч яке удільне князівство, то рано чи пізно це призводило до воєн з сусідами за відвоювання нових земель або ж локальних воєн поміж близькими чи далекими родичами. На північ, на схід, на захід і на південь розширювалися кордони і межі руських князівств, заторкуючи навколишніх сусідів. 

Якщо поглянути на основні події тринадцятого століття, то вочевидь найбільшою геополітичною подією буде зародження Монгольської імперії та її нестримне розширення до неймовірних розмірів. За кілька років до монгольської навали Михайло Всеволодович змінив Ярослава Всеволодовича з Суздаля, далі Ростислав Мстиславович, смоленський, але і той не затримався у Києві, бо звідти його витурив Данило Галицький, що посадив там свого воєводу Дмитра. Уся ця династійна невпорядкованість, ворожнеча і військова боротьба за Київ не укріплювала престол київського князя, а послаблювала. Війни поміж руськими князями тривали протягом 1228–1236 років.

Тобто станом на 1240 рік на Русі кожне князівство чи місто залишалося наодинці з ворогами. Цікаву деталь монгольського захоплення приводить Лев Ґумільов, кажучи, що міста, які добровільно здавалися, отримували назву гобалик, тобто платили якусь подать, контрибуцію фуражем і харчами, але гарнізонів своїх монголи там поки що не залишали. А що у монголів? Не варто думати, що монгольське державоутворення у тринадцятому столітті нагадувало хаотичне об’єднання різних кочевних племен. Після Чингізхана імперією правив імператор, що вибирався з його синів та близьких родичів. Монгольське військо складалося з гвардії, кешіктен, оскільки до неї залучалися сини знаті та простолюдинів. У монголів була розвинутою дипломатична служба, організована пошта для передачі різноманітних вісток та наказів, була інтендантська служба. На 1240 рік усіма улусами править каан Удигей. Утворена у 1209 році монгольська імперія тримається на військові та загарбницький війнах. Якщо уявити монгольське військо, яке суне чорною хмарою з-над волзьких степів, завойовуючи одне за одним міста, – можна уявити ці нестримні потоки монгольських вершників на низькорослих жвавих конях, каравани верблюдів, на які вантажать різні військові приладдя, фураж, монгольські шатра. До того ж, тягнуть за собою чимало каменометальних колісниць, так звані пороки. За ними і з ними пливе пилюга кипчацьких степів, сморід конячих і верблюжих гімнюхів, а поговір про їхню жорстокість біжить поперед них, – то ця правда буде тільки частинною. Інша криється у військових перемогах. Тобто як це військо може долати такі величезні простори, перебувати десятками тисяч на чужій і невідомій території, тримати зв’язок з іншими підрозділами? Як можна прохарчувати таку масу чоловіків та тварин? Усе, мабуть, крилося в структурі монгольського війська, яке Чингізхан розділив на принципом десятків, сотень та тисячних, призначивши для кожної кількості командира. До того ж, втеча з поля бою воїна, якщо це не скоординований відступ, каралася смертю. А якщо хтось потрапляв у полон, а решта загону не намагалася визволити, то усі вояки каралися смертю. 

З-поміж багатьох цікавих свідчень фрацисканського монаха Джовані дель Плано Карпіні, що написав «Історію Монголів, яких ми називаємо татарами», в якій є розділ про облогу, або вірніше про способи здобуття кочівниками чужинецьких міст. Хто він такий, цей францисканець, і чому узявся здійснити таку небезпечну подорож? Налякані походом Батия західні монархи змушені були шукати дипломатичних зв’язків із незнаними їм кочівниками. Папа Інокентій IV для такої місії спорядив одного із засновників ордену францисканців. Власне перебування в Монголії протягом чотирьох місяців Плано Карпіні й стало основою спостережень за життям монголів. Найперше, ділиться з нами своїми спостереженнями францисканець, монголи оточують місто так, що з нього ніхто не може вийти, тобто беруть у кільцеву облогу. Бій ведеться постійно, щоби супротивник не мав ні хвилини перепочинку, самі ж вдало змінюють одні загони іншими. Якщо це не призводить до успіху, то беруть жир, запалюють його і перекидують через оборонні стіни. Монголи, каже Карпіні, не гребують навіть і людським жиром, тобто з убитих. Якщо і це не приносить успіху, то підкопуються – і коли входять у місто, то розділяються на тих, хто підпалює, і тих, хто убиває захисників та місцеве населення. Якщо ж захисники й надалі утримуються, то розбивають табір і продовжують штурмувати й очікувати. 

У березні-лютому 1240 року підходить до Києва військо, очолюване Менгу. Монголи зупинилися на лівому березі, в якомусь місці Пересечня чи Пісочня. Вислали послів до київського князя Михайла, отримали відмову добровільно здатися й підкоритися, тому повернули назад у степ. Є думка, Михайло Всеволодович не просто відмовив послам, а й наказав їх вбити. Уважається, що похід Менгу мав суто розвідувальний характер, та й сили у нього були не ті, щоби штурмувати Київ. Тому повернулись монголи до Києва вже наприкінці 1240 року. 

Отой згадуваний дель Плано Карпіні, котрий подався на схід, побувавши навіть у Києві та Сараї, зустрічався з Батиєм та Гуюк-ханом в Каракуюку, столиці імперії. Можна сказати, що ця «історія» є цікавим документом про монголів, їхні антропологічні риси, поведінку, харчування та родинні стосунки.

 Про імператора він пише, що він наділений такою владою, що ніхто не сміє перебувати будь-де без його наказу. Він же каже, що після смерті Чингізхана було вибрано імператором його сина Оккодая, тобто Удигея, який і вислав війська Батия на Русь. Карпіні свідчить, що проїжджаючи Київ, тобто невдовзі по облозі та штурмі міста, він бачив численні голови і кістки, розкидані полями. У місті, свідчив він, збереглося не більше двохсот домів, тих, кого тримають у рабстві. Хоча ці записи італійського монаха містять свідчення очевидця, але, мабуть, вони не позбавлені перебільшень і фантазувань. У «Галицько-Волинському літописі» також розповідається про 1240 рік та прибуття Батия з величезним військом, що повсюди було чути «скрип теліг», «ревіння верблюдів» та «іржання коней». І що пороки – каменометальні машини – встановили біля Лядських воріт, і що стіни проламали, і про останню битву за Київ в церкві на Десятинній, на склепіння якої видерлися останні захисники, і що провалилося воно, поховавши там багатьох. Було також згадано про монгольського полоненого Товрула, який розповів про військових начальників та кількість війська оборонцям Києва. 

Виглядало, що похід на Русь було добре сплановано і забезпечено основними силами, бо командували Батиєві брати і воєводи – Урдюй, Байдар, Бирюй, Кайдан, Бечак, Менгу і Куюк. Облога тривала, за різними підрахунками, сімдесят чотири дні й завершилася 6 грудня на Миколая. Інші твердять, що Київ здався після перших восьми днів. Рашид-ад-Дін Фазлуллах в праці «Джамі аль Таваріх» (Збірнику хронік), в якій зібрано описи подій монголів, сповіщає, що восени в рік миші, 637 року гіджри, тобто 1239 року Р. Х., за повелінням Угедей-хана повернулися з кипчацького степу Гуюк-хан і Менгу-хан, тоді Бату з братами Каданом, Бурі та Бучеком пішли походом, як пише літописець, «в країну руських і народу чорних шапок». За дев’ять днів вони здобули велике руське місто Манкер-кан і завоювали усі міста володимирські. У рік смерті Удигей-хана монголи перейшли гори Марактан, очевидно Карпати, й пішли на буларів (поляків) та башгирдів (угорців). Розбивши башгидів, маджарів і сасанів, літо перетривали на річці Тиса. Протягом чотирьох років вони завойовували міста і землі, але були розбиті військами Кутана і Сонкура, сина Джунчі. Трапилося це в рік барса, 639 гіджри – 1241–1242 Р. Х. В рік змії, тобто 642 гіджри – 1244–1245 роках, повернулися до свого улусу й зупинилися в своїх ордах.

Цікавою є згадка про народ чорних клобуків. Хто це? Тюркською мовою кара-калпаки. Звідки вони і що чинили на Русі? Поселившись на Пороссі, цей тюркський народ був частиною давноруського політичного та суспільного життя. Тобто вони, ці каракалпаки, були охоронцями південних рубежів Русі, а також воїнами княжих дружин. Мабуть, тут не зовсім усе співпадає з цифрами та подіями, бо каан Удигей помирає 1242 року – і, за встановленими правилами, усі хани повинні повернутися додому, щоби на раді вибрати нового імператора. Батий повернувся, але не його обрали великим ханом, а Куюка, а потім Мунке, тому Батий засідає на землях Улусу Джунчи, що пізніше називатимуться Золотою Ордою. Смерть Удегея описано Рашидом-ад-Діном так: каан зловживав алкоголем, особливо пристрастився до вина, від чого й помер. А ще Удегей прославився щедрістю і добротою, з-поміж безлічі історій про доброчинність каана була й така: один ремісник виробляв погані луки, яких ніхто у нього не купував, він збіднів, тому прийшов зі своїми луками до ханового стану, той вийшов і розпитав, хто він та що, а дізнавшись, що це той, хто виробляє негодящі луки, наказав дати йому двадцять золотих балишів. Потрапивши в Монголію, дивуєшся просторам і безлюддю. Особливо, коли їдеш потягом і вздовж колії майже нема за що зачепитися окові, хіба що за самшитову зелень пасовищ чи пустельну рінь Ґобі. Ця назагал бідна землям дарує тобі цівки білого, як сніг, кумису; золоте, як пісок, масло; ствердлий, як камінь, верблюжий сир. Вона розповідає про своїх правителів, жовті акварельні обличчя яких обрамлено в ріденький заріст вусів та борід. Вона пахне кінським потом і верблюжими кізяками. Це та земля, звідки прийшли тисячі вершників на береги Дніпра тоді, у 1240 році, й залишили по собі на багато століть недобру пам’ять. Вони залишилися у наших шкільних підручниках, але також залишили свої гени і зросили їдкою сечею нашу землю. Вони знищили давню Русь і влилися Золотою Ордою у творення нової імперії. Після взяття Києва і розгрому Галицько-Волинського князівства шлях на захід перед Батиєм було відкрито. Чи історія як музика, що здатна повторювати свої ритмічні такти?

Джерело - https://zbruc.eu/node/111542