Весна. Теплішає.

 ПІСНЯ

приручені птахи твоїх губів

чуттєво злітають у пошуках вирію.

я себе за тобою вів,

вростав у твій потойбічний спів,

від мене лишилася половинка – пів,

яка заримовує те, в що вірує.

в молитовнику віршів ковчеги хмар

безперестанку кочують небом.

я володар багатства, що тільки й мав –

твій щебет.

мовчи, моя пташко, цить! а ні –

моє серце не поспіє за твоєю піснею.

настрої щовечора і так суїцидні:

ця любов недаремно називається пізньою.

темно-синя на колір і терпка на смак –

така перестигла, густа, сливова.

відтепер розримовуй цю пісню сама –

до слова.

цить, моя пташко, мовчи! а то –

мені не сховатися від твого голосу.

я самодостатній соляний стовп,

що уявляє себе деревом,

чи ячмінним колосом,

який за одвічним чеканням дощу

перестиг і зігнувся, мов знак питання.

я б тебе і після смерті розчув –

востаннє.

(Сергій Татчин)