Тіло Війни... Україна.

 

І навіть якщо не лишилось нікого вгорі,

бо збило з престолу Бога російським калібром –

вслухайся у те, що у грудях тобі горить,

і назву для цього людською мовою обери.

Де місто поранене корчиться і димить, 

де смерть оселяється в кожнім хатнім предметі,

таке безмежжя любові видихаємо ми,

що з неї одної утвориться післясмертя.

Дивись: покоління, зрікаючись всіх висот,

лишається тут, підпирає плечима стіни,

кривавими пальцями вперту нитку висотує,

щоб нею осліпло вийшли на світло всі ми. 

Бо ця любов на воротях міста – важка й міцна, як замок,

замовлений на тривання і непідвладний варварам.

Носи у собі імення усіх замовклих, 

лишай їм окраєць хліба, чарку, слова,

і жадібно будь із тим, хто поруч тут і тепер.

Ми стали прозорі. Нам не відомо нічого.

Давай домовимось: той з нас, хто піде першим,

завжди чекатиме іншого

за порогом.

(вірш - Катерина Калитко)