Дохристиянська версія.
Літнє сонцестояння щороку відбувається у період із 19 по 23 червня. Приміром, цього року воно припадало на 21 червня. Так ось, саме у червні наші далекі предки святкували вінець літа. Це свято було сповнене поклонінням воді, вогню та Сонцю, еротизму і молодечих ігор. Саме тому християнська церква, яка боролася з усіма місцевими віруваннями, аби хоч якось пригасити ці пишні святкування, встановила свято Івана Хрестителя, або Івана Предтечі, яке святкується 24 червня за старим, а 7 липня за новим стилем. Проте і це не змогло викоренити з пам’яті народу звичаї та традиції.
У День літнього сонцестояння кельти святкували Літу – свято Середини літа. Адже літо для них починалося 1 травня.
Ми не випадково пишемо про кельтів, адже вони у свій час жили і на території Західної України. У той час, як інші землі уже були підкорені римлянами, кельти ще певний час оборонялися, зберігаючи свою унікальну культуру. Під час Літи органічно поєднувалися обряди і розваги, весілля і спілкування з духами, ворожба тощо. Святкуючи Літу, кельти прикрашали себе і житла гілками, гірляндами та вінками із квітів. Люди виходили співати, танцювати і водити хороводи, а також брали участь у ритуальних церемоніях. Під вечір йшли в найближчий гай, щоб залишити для фей і ельфів подарунки у вигляді їжі та запашних пряних трав (останні, за повір’ями, володіли особливою магічною силою, якщо були зібрані на Літу).
З настанням темряви влаштовувалися факельні ходи і багаття, яким також приписувалася магічна сила. Стрибки через вогнище, за віруваннями стародавніх людей, могли забезпечити процвітання і захист усієї родини. Закохані, взявшись за руки, стрибали через вогонь тричі, щоб їхній шлюб був щасливим, багатим і багатодітним. Навіть вуглинки з багаття на Літу зберігали і використовували пізніше, щоб зцілювати рани і відводити негоду в період збору врожаю.
Німецькі, скандинавські та прибалтійські народи пишно справляли день і ніч літнього сонцестояння. Згодом ці свята в різних країнах отримали назву день Івана або Іванова ніч (від національної версії імені Іван). Сенс ритуалів на День Івана у цих регіонах збігається зі змістом Літи: це вітання союзу Сонця і Землі, заклики майбутнього врожаю і добробуту, відлякування злих духів. Для святкувань Дня Івана в різних країнах Європи характерне розпалювання величезних багать (чим вище багаття, тим страшніше воно для нечистої сили).
В Англії в День літнього сонцестояння проходить фестиваль Ґластонбері. У Швеції, країні Північного Сонця, природа одягається у листя і квіти. Тут веселе свято супроводжується піснями, танцями і різноманітними смаколиками. Також традиційно плетуть вінки з листя і квітів. У Фінляндії святкування відбуваються на відкритому повітрі. Під час свята запалюється величезне багаття, люди танцюють і беруть участь у змаганнях із греблі.
Народна традиція каже, що якщо вмиватися ранковою росою в День літнього сонцестояння, то у вас буде прекрасний колір обличчя. Також покращиться і зір. День літнього сонцестояння – час, коли потрібно нарізати гілочки для виготовлення чарівних паличок, оскільки у цей період дерева мають найбільше світлої сили.
Трохи розкажемо і про їжу цього свята, яка є досить схожою для різних народів. Це свято – сонячне, тому перевага надається округлим формам, а кольорам – золотистим: головки сиру, яйця, підфарбовані шафраном коржі, колобки, круглі пиріжки, млинці та оладки, кукурудза, яблука, дині (останні три пункти – що вже виростає до цього часу).
У Скандинавії вариться ритуальна каша для Іванового дня – ремегрот, яка готується з цільного зерна на сметані та вершках, сир – велика головка, зроблена із зібраного з усіх дворів села молока. У чехів і словаків робиться каша «пражмо» з обсмаженого ячмінного зерна, запареного крутим окропом. У фінів – омлет і «яєчне масло» (вершкове масло, розмішане з рубаним яйцем). У шотландців нічого особливого до свята не готувалося, але збереглися сліди загальної трапези: ще у 19 столітті зустрічався звичай виставляти на вулицю перед будинком столик, на який ставили сир, масло, коржі та пляшки з елем і віскі «для розваги перехожих».
У всій Європі трави і коріння, зібрані у цей день, вважаються наділеними особливою цілющою і чарівною силою. Збір починається рано – з першою ранковою росою, інші трави збирають вдень, а деякі – після заходу сонця. Ці трави використовувалися і в знахарстві, і як чарівний оберіг – пов’язані в пучки або сплетені у вінки та гірлянди, вони будуть охороняти будинок до наступного Дня Івана Купала.
Збирачи трави, зазвичай використовували заклинання, щоб не викликати невдоволення у лісових духів і уникнути можливого магічного «браку» цінної сировини. Крім лікарських трав, велике значення надавалося (в залежності від регіону) конюшині, білому полину, чортополоху, реп’яхам, кмину, братикам, мальвам, вербені, звіробою. Для кельтів обов’язковими рослинами під час літнього сонцестояння були: звіробій, береза, фенхель, заяча капуста та білі лілії.
Відразу в декількох країнах зафіксовано обряд дев’яти (семи або дванадцяти) трав: незаміжня дівчина одна йде в ліс, збирає належну кількість трав і коріння, і кладе їх під подушку, щоб побачити уві сні судженого. За народними повір’ями, збирати польові квіти треба у тиші. Якщо вам насниться ваш майбутній чоловік, потім не можна розказувати, хто вам наснився.
Підготовка до цього свята була сповнена магічних дійств. Рано-вранці жінки черпали росу. Для цього брали чисту скатертину, простирадло і яку-небудь посудину. На лузі скатертину катали по росі і потім віджимати в ємність. У купальській росі також омивали обличчя і руки, щоб прогнати усілякі хвороби. Іноді купальську росу використовували в будинку – нею кропили стіни та меблі, щоб у будинок не проникли хвороби. Купальська роса використовувалася і при хворобах очей. Її потрібно було тільки, щоб той, хто страждає на хвороби, сам умився нею. Крім рос,и в цей день цілюща всяка вода – річкова, колодязна, ключова і навіть з-під крана, у наш час.
На святі люди оперізувались перев’язками з квітів, на голову одягали вінки з трав, складали і водили хороводи, співали пісні, а старі добували з дерев живий вогонь і розпалювали багаття з жертовних трав. В середину багаття ставили жердину з укріпленим на ньому палаючим колесом – символом сонця. Над вогнищами матері спалювали сорочки хворих дітей, вважаючи, що від цього хвороби підуть. В магічне вогнище було прийнято кидати наговорені речі. Наговір на річ робився такий спосіб: брали, наприклад, носовичок, підносили його до губ, щоб торкнутися своїм диханням, і тричі пошепки вимовляли ті хвороби, неприємності або якості характеру, які хотіли спалити у вогні купальської ночі. Після цього стрибали через вогнище і відразу кидалися в воду. Самотні дівчата або нещасні в любові, щоб приворожити обранця, опівночі на Івана Купала повинні були тричі оббігти навколо житнього поля. Бажано оголеними. Вважалося, що поки гола красуня «нарізає» кола, коханий буде бачити її уві сні, а на ранок зрозуміє, що вона і є та єдина і неповторна, яку він шукав все своє життя.
Василь Скуратівський у книзі «Місяцелік» пише, що Купала – це давнє язичницьке свято краси, молодості й самоочищення. З цим пов’язані цікаві обрядодійства біля води, які влаштовувала молодь у ніч із 6 на 7 липня за новим стилем. Хлопці готували вогнище, а дівчата вбирали марену – живу гілку. З настанням сутінків парубки підпалювали ватру, через яку попарно перестрибували. Натомість юнки топили Марену, яка символізувала русалку, і пускали на воду віночки, завбачуючи своє майбутнє подружнє життя. Віночки зі свічечками вважалося, що якщо вінок пристав до ближнього берега – доля ощасливить подружнім життям у рідному селі, коли одпливав на протилежний бік – прийдуть свати із сусіднього, а якщо крутиться на місці – мусиш ще побути в дівках. Ворожіння на вінках – одне з найцікавіших і найпоетичніших дійств купайлівського обряду. За ним стежили всі присутні. Нерідко юнак, знаючи про наміри своєї дівчини, намагався, жбурляючи каміння, спрямувати віночок до свого села. Особливо це хвилювало і батьків, адже їм вельми кортіло знати, з ким спілкуються їхні діти. Таким чином, плетіння вінків та гірлянд об’єднує, збирає в одне ціле магію вогню, води і рослин. У деяких регіонах Європи їх пускали на воду, загадуючи бажання. В Іспанії, наприклад, у центр вінка поміщується шматочок просмоленої тканини (в інших країнах використовуються лучинки або невеликі свічки), його підпалюють, і пара відпускає вінки одночасно: якщо їх приб’є до одного берега, разом, то в цьому році вони одружаться. Чий вогонь погасне раніше – той раніше помре.
Діти стрибали через кропиву. У деяких регіонах наступного дня, себто на Купайла, дівчата робили з соломи ляльку, одягали її у жіночий одяг, вішали намисто на шию, а голову прикрашали стрічками, квітами й віночками (деінде голову виготовляли з глини, замість очей вставляли вуглини і підфарбовували щоки). Натомість у супроводі дітей ходили з Мареною вулицями села, наспівуючи купальських пісень, зробивши обхід, йшли до річки чи ставу, роздягали ляльку і топили у воді.
В інших селах закопували на леваді виготовлену із дерева ляльку, ставили поруч стіл, накривали його скатертиною, клали хліб з дрібкою солі і, взявшись за руки, ходили довкола, співаючи пісень. По закінченню дійства Марену відносили до річки і топили, приспівуючи.
Дівчата і хлопці намагалися облити одне одного водою, хоч купатися з Мареною не годиться – «бо вона накличе бурю». На Закарпатті жінки робили на Купайла віночки і відносили їх на могилки своїх дітей, що народжувалися неживими або ж нехрещеними померли. В цей день навіть не пускали корів у поле. Зібраний на Купала подорожник вважався помічним від багатьох хвороб.
Як пише етнограф, свято Купайла завершувалося по півночі. Після цього хлопці, розділившись на ватаги, йшло до лісу, щоб побачити, як цвіте папороть. За повір’ям, саме в цю ніч вона має розквітнути.
Вважалося, що дим і вогонь цього дня підсилює властивості рослин, надаючи їм чарівну, захисну або цілющу силу: обкурювали пучки кропу, гілки ліщини, букетики ведмежого вуха, оману, зв’язки лука і часнику – після свята букети і зв’язки розвішувалися в господарських будівлях і будинках, служачи оберегом і, за обставинами, ліками до наступного дня Івана Купали.
Купальським багаттям приписували родючу й очисну силу. Вірили, що стрибаючи через них, можна позбутися хвороб, злих чар і безплідності. На підставі того, вдалим чи невдалим вийшов стрибок, дівчата та парубки ворожили на своє майбутнє.
Прикрашання ритуального дерева (купайла, купайлиці, гільця, марени), яке посідає центральне місце у святі на Україні, було справою дівчат. Звичайно, для цього вирубували гілку верби, рідше – берези, ясена, вишні, черешні. В інших народів цими деревами слугували дуб, береза, тополя, липа, клен. Тільки в деяких районах Шотландії обходилися замість дерева вертикально поставленим каменем.
Це дерево в Україні оздоблювали польовими і луговими квітами, а нерідко ще паперовими стрічками тощо. Поклавши на голову квіти, дівчата водили біля гільця кругові танки та співали пісні, у тематиці яких переважали мотиви кохання, сватання, майбутнього шлюбу.
Традиційна селянська свідомість приписувала купальському дереву важливе аграрно-магічне значення. У багатьох місцевостях його купали у воді а потім розламували так, щоб кожній дівчині дісталася гілочка. Шматочки обов’язково несли на городи і кидали там, щоб краще в’язалися огірки. Інколи їх затикали під стріху, «щоб багатство велося», або кидали у річку, «щоб дощ пішов».
Купальську ніч вважали чарівною, коли пробуджувалася всіляка «нечиста сила». Широко були розповсюджені дівочі ворожіння на вінках, численні обряди і магічні засоби, за допомогою яких застерігались од відьом. У народі вірили, що трави, зібрані на Купала, мають особливі цілющі властивості. Багато повір’їв були пов’язані з папороттю, квітка якої начебто розквітала опівночі.
Подекуди є традиція вибору «нареченої» Іванового дня. На Україні це відбувається у переддень свята Купала, і цей звичай називається «купальниця». Серед хлопців і дівчат обирали «молодого» та «молоду», які й починали водити хороводи.
У Європі, на відміну від Травневої королеви, яку обирають 1 травня, «наречена» – це завжди маленька дівчинка, яку дуже ретельно одягали в нові, спеціально для цього випадку зшиті одежинки і прикрашали з ніг до голови квітами – для неї плентався величезний вінок з польових трав і квітів, схожі гірлянди нав’язувалися на талію, зап’ястя і щиколотки. В інших країнах (приміром, у Латвії) разом з «нареченою» фігурує і наречений – хлопчик в дубовому вінку.
Ці обряди трохи нагадують український мало збережений звичай водіння Куста: молоду оголену дівчину, одягнену у зелене листя з шаною проводили до річки всім селом, а потім топили, забезпечуючи собі хороший врожай. Жертвоприношення були цілком нормальним явищем для стародавніх людей, адже жертвуючи одним із племені, молодого і вродливого, можна було таким чином урятувати всіх. Пізніше криваві жертви були замінені жертвоприношення тварин, потім – овочів та фруктів.
Купатися у цей день у більшості регіонів не радили. Дехто вірив, що у водяника у цей день іменини, а тому не варто його турбувати. А ось обливатися водою – залюбки.
Деякі дослідники вважають, що саме в цю магічну ніч молодь знаходила собі пару і зміцнювала новий союз сексом, який у давні часи не був чимось забороненим до шлюбу. Найчастіше у цю ніч зачиналися діти, і жінки народжували їх так, щоб бути готовими після народження дітей до нового сільськогосподарського сезону на полях.
Валерій Войтович у книзі «Українська міфологія» пише, що Купало – це бог молодості, шлюбу, краси. Саме у День літнього сонцевороту наші предки відзначали свято Івана Купала – великий шлюб бога літнього розквіту вогню-сонця із життєдайною богинею води Даною. У Купальську ніч, ніч Середини літа, коли все буяє зеленню, бог Купайло благословляє зрілість усього сущого, а серця молодих і юних скріплює любов’ю.
На Купала відкривається небесна брама, і всі моління людей чують боги. У Густинському літописі (1670 року) читаємо, що Купало був богом достатку, як у греків Церера. Тут літописець трохи помилився: у греків богинею врожаю і достатку була Деметра, а ось у римлян – Церера. У християнські часи, як пише дослідник, цей бог замінився Іваном Хрестителем, до імені якого стали додавати народне прізвисько: Іван Купало. Деякі дослідники вбачають у Купалі чарівну богиню води і вогню, яка владарювала над усіма рослинними проростаннями. Те, що під цим божеством розуміли в давній Україні істоту жіночого роду, підтверджується обрядовими іграми, на яких богиня уособлювалася в дереві – вербі, берізці чи тополі, про що є згадки в купальських піснях. Цікаво, що на Закарпатті в купальських піснях звертаються до Перуна та Лади. Ладі, приміром, у дар приносили білого півня. Зауважимо, що пізніше ця богиня усього сущого замінюється у світогляді Пречистою Дівою Марією.
Подруга Купали іменувалася Купальницею, через християнство вона поєдналася зі святою Агрипининою, оскільки день її вшанування припадає на 23 червня за старим стилем, а за новим – на 6 липня, переддень свята Івана Купала. Купальницю ще називали Маренею, як і деревце на свято. Валерій Войтович пише, що це богиня, котра пов’язана із сезонними ритуалами умирання і воскресання природи, а також із обрядами викликання дощу. У деяких місцевостях купальницями називали галявини, де дівчата збирали цілющі трави. Цікаво, що під час купальських забав дівчата ходили з розпущеним волоссям, що символізує смуток і жалобу, адже після літнього сонцестояння природа поступово вмирає, щоб народитися для нового життя.
Джерело - http://www.pravda.lutsk.ua/ukr/spetstema/42141/
Немає коментарів:
Дописати коментар