доторки вітру легкі й мимолітні,
як і щороку бувають у квітні
/навіть в такому, як цей/.
відстань і мор /перепона й завада/.
просто тривогу потрібно назвати:
я забуваю лице.
все, що поволі формується /з часом/
в світлу нудьгу /межи блюзом і джазом/,
у молитовний уклін.
я забуваю, що в спільні світання
/навіть у перші, не те, що в останні/
я остаточно не вріс.
що – віддаляюсь. і кожен окремий
спомин – зазубрено-гострий, як кремінь
/попри солодкий поріз/.
він заживе остаточно не скоро.
/зрештою/ відстань усе упокорить.
знати б єдине – коли?
знати б – чи лишиться щось у остачі?
щось невловиме /віршоване/ – наче
зліпок цієї імли.
я забуваю /читай – запиваю/.
чи не від хмелю знання – що слова є?
врешті, якби не вони,
я і не певен – чи здужав, чи вижив, –
просто постояв би /мовчки/ і вийшов
в квітень /посеред весни/!
щоб розчинитись у буйному квіті,
в цій /екстатичній/ увічненій миті,
що перевершить мене.
і остаточно римованим стати –
вже без імен, без конкретної дати
/без вороття у земне/.
я забуваю не так, як сторонні,
в цьому помешканні /бункері, схроні/,
в пам'яті /в тілі, в крові/, –
я забуваю як бог – сотворіння,
як віковічні дерева – коріння,
як потойбіччя – живі.
Немає коментарів:
Дописати коментар