Війни мають історичні, політичні, економічні та всілякі інші аргументи, але війни також мають психологічне наповнення: сторони, які воюють, наповнюють війну своїми смислами. Я спробую коротко і метафорично окреслити сторони, які беруть участь у цій війні, – і тоді нам, можливо, буде більш зрозуміло, за що ця війна: за що ми воюємо, за що вони воюють і якою є позиція третіх сторін.
Не думаю, що нашою ціллю є дати остаточну чітку відповідь. Я взагалі так не дивлюся на людську чи суспільну психологію. Ми радше відкриваємо питання для дискусії. У мене є своя точка зору – можливо, в процесі дискусії вона зміниться, і за якийсь час я буду мати доповнене бачення. Чого бажаю усім нам.
Роман КЕЧУР,
психіатр, президент Української конфедерації психоаналітичних психотерапій, завідувач кафедри психології і психотерапії УКУ
Виступ у межах проєкту "Знаки часу", що його організовує Центр Митрополита Андрея Шептицького
Отже. Чому Росія на нас напала? Чого вони хочуть? Який психологічний зміст у цьому нападі?
Як на мене, то їм ідеться про реванш. Вони мають таке відчуття, таку ідею, що Радянський Союз був їхньою імперією, імперією російського народу, де вони були титульною нацією. А ми входили у цю імперію якоюсь колонією. І вони гордилися своєю силою і зверхністю, яку мали над нами і над цілим світом. Отже, вони мають відчуття, що програли без війни. Радянський Союз розвалився без війни – і для них в тому ніби є обман. Усю концепцію своєї величі вони збудували на «вєлікой отечественной войнє». Тобто вони свою велич здобули через війну, а втратили без війни. Тому вони весь час говорять, що НАТО їх обмануло, що НАТО повинно було їм щось там гарантувати, давати, що їм все обіцяли і нічого не виконали. Отже, Росія хоче реваншу, щоби повернутися назад, бо там, де було «назад», там був рай. В раю були генсеки, всілякі секретарі райкомів і обкомів, були рабочіє і крєстьянє, дешева ковбаса – і все був советскій народ. І от у цьому «совєтскому народі» вони були перші серед рівних.
Таким чином голова Росії повернута назад. Це означає, що війна проти України – це не тільки війна за повернення імперії, але це війна за зупинку часу. І тому весь прогрес, уся модернізація зведена до «гейропи», до ЛГБТ, до всіляких таких форм, що є неприйнятними для «дуже чутливої тонкої русскої душі». І тому приєднання до цивілізованого світу, пов’язане з модернізацією і прогресом, є неможливим. Проти цього сучасна російська думка і душа протестує. І треба зрозуміти, чому так сталося. Чому сучасна Росія атакує власний прогрес і розвиток.
Я спробую зробити короткий історичний екскурс – певний шкіц до історичного екскурсу Росії.
Якщо подивитися на її початки, починаючи з 12 століття, то можна сказати, що це був результат колонізації. Київська Русь, тобто наші предки, колонізували на той момент дикий схід. І колонізувавши, змішувалися з тутешніми племенами, будували князівства… За великим рахунком, Росія – колишня наша давня колонія, точніше не наша, а наших пращурів.
Після того вона була завойована монголами, які пробули там триста років. За ці триста років "русска ідея" просякла східним духом, тоталітарним і деспотичним східним духом.
Отже, здійснювана з Києва європейська колонізація була перервана колонізацією монгольською. Після чого вони скинули іго і стали звичайною азіатською країною. Якщо подивитися на Івана Грозного, то це така дуже азіатська, зовсім не європейська стилістика – взяти і вбити за щось там власного сина…
А потім приходить Петро І і «відкриває вікно в Європу». Це означає, що він намагається цю країну модернізувати – рубає бороди, будує палаци, засновує театри. Він будує сучасну на той час європейську столицю. Переносить столицю з Москви до Петербурга – і на декілька століть у Росії утворюється два, по їхньому кажучи, «сословія». Нагорі – абсолютно по-європейськи орієнтована еліта, яка часто говорила не російською, а німецькою чи французькою (залежно від часу і моди) мовами. А внизу – простий народ, прямі нащадки азійських племен, які колонізували ці землі після Київської Русі. І коли ми говоримо про велику російську культуру, то ми маємо на увазі представників отого тоненького прошарку кори головного мозку.
Що ж відбулося далі? У 1917 році відбулася «вєлікая октябрськая соціалістічєская революція», й усю ту кору головного мозку було знищено. Одних було вбито, інші поїхали в еміграцію; ті, що залишилися, перемололися через репресії 20-30-х років… Фактично ми побачили країну, яка повернулася до своїх азійських коренів. Тобто, коли хтось каже про «вєлікую русскую культуру» – він говорить про фантом. Того прошарку людей, які створили цю культуру, давним-давно немає. І сучасна Росія має до цієї культури таке саме відношення, як сучасні єгиптяни до пірамід. Так, вони територіально там знаходяться, заробляють на цій спадщині гроші, продають якійсь сувеніри, але вони ментально, культурально походять із зовсім іншого джерела – це арабський народ, який прийшов зі сходу і завоював ці землі – це зовсім інша релігія, зовсім інша культура, інша генеалогія, інший культурний код.
Отже, ми маємо таку Росію. Ця Росія з такими інтенціями, з такою своєю природою напала на нас.
Якщо більшість людей запитати про це, то вони скажуть, що війна йде за свободу. Напевно за свободу. Але якщо війна йде за свободу, то йдеться не про геноцид. Якщо йдеться про свободу, то ми говоримо про альтернативу бути або вільними, або залежними. Але якщо йдеться про геноцид? У Бучі, і не тільки в Бучі, ми бачимо очевидний геноцид. У виступах Мєдвєдєва, колишнього президента, ми чуємо про мету знищити нас як націю – української нації не існує. Іншими словами, що нас треба знищити як групу. Здійснити над нами акт геноциду. Отже, якщо говоримо про геноцид, то тоді війна йде не за свободу, а за екзистенцію. За саме право на існування. І це міняє конфігурацію війни.
У Європі є люди, які питають: «Чому ви не здастеся? Ну, був один уряд, а буде якийсь інший. Пройде час, і все вернеться назад». Так вони мислять. І так можна було б мислити, якби не йшлося про геноцид. Нас хочуть знищити як групу. Й у цьому моменті питання також до юристів. Якщо через юридичну процедуру буде визнано, що йдеться про геноцид, то західні країни повинні втрутитися. Якщо йдеться про військові злочини, то йдеться про те, що їх потрібно буде коли-небудь судити, а якщо йдеться про геноцид – вони мусять втрутитися негайно. Не просто через добру волю, а через підписані юридичні зобов’язання. Це дуже важливо.
Як на мене, ми воюємо за свою екзистенцію. Можна сказати, що ми воюємо за свою суб’єктність. І ця суб’єктність має різні площини: від екзистенційної площини – просто «ми є», до площини самоусвідомлення, самоартикуляції, тобто до гідності і свободи.
Європа. За що воює Європа? Чи вона взагалі воює, чи має до цього відношення?
Європа спочатку навіть не воювала, а радше боролася, відстоюючи свій комфорт. Нагадувала мені таку стару бабцю, яка сидить, в’яже светерок і каже «не бігайте, не бийтеся, нічого не перевертайте, дайте спокій». Їй неважливо, хто має рацію, а хто винен. Її це все не хвилює – її хвилює лише, щоби не було шуму. Тому українці, які протиставлялися, не підпорядковувалися росіянам, дратували Європу. Бо якби українці підкорилися, то європейці мали би спокій – ще якихось п’ять чи десять років чистого спокою. А там може Путін помре, а може ще щось станеться. А може заспокоїться – з’їсть Україну та й по всьому. На початку так було. І тому «путінферштейнство», «Путіна розуміти треба» і «не все так однозначно».
Були там і цинічно-прагматичні моменти. Якщо взяти Німеччину, то був там страх перед Путіним, страх, який прикривається почуттям вини. Почуватися винними німці мали би більше перед нами, ніж перед росіянами – вони окупували під час Другої світової війни всю нашу територію, вони вбили декілька мільйонів українців. А росіяни разом із ними почали цю війну. Ми ж були заручниками історичних обставин…
Але тепер європейці приходять поступово до розуміння двох речей. Перша річ: українці не здадуться. Це означає, що європейцям не вдасться заховатися від цього конфлікту – конфлікт буде, його неможливо відтермінувати надалі. Друга річ: Путін не заспокоїться, Росія не заспокоїться. Імперські амбіції Москви виходять далеко за межі України.
Європа і західний світ повинні ще зрозуміти. І я думаю, що частина вже розуміє, що йдеться власне не про Путіна, а йдеться про Росію. Легко все звести до Путіна: Путін помре або вдавиться якимось «новічком» – і ніби все зупиниться, ніби все можна буде перезавантажити. Але якщо подивитися на цю проблему як на проблему російського народу? У них просто нема іншої візії майбутнього, ніж імперська. Російський народ переживає, що якщо почне будувати національну державу, то доведеться попрощатися з окраїнами. І цей страх повного розпаду просто не залишає їм іншого варіанту. Російська еліта (не знаю, чи можна це так називати), правляча верхівка не сформулювали інакшого погляду на майбутнє Росії, ніж імперське. І тому росіяни приречені воювати.
Останній пункт – Америка. За що воює Америка?
Для американців під питанням їхнє глобальне лідерство. Якщо американці допустять домінування Росії в Україні, у Східній Європі загалом, то це буде означати, що «Акела промахнувся». Це буде означати, що американці не гарантують безпеки жодній країні, що підпис під Будапештським меморандумом нічого не коштує – а це означає, що й американський долар також мало що коштує. Це означає, що американці перестають бути гарантами безпеки, бо американський споживач споживає значно більше, ніж виробляє, – вони виробляють десь чверть світового ВВП, а споживають значно більше. Різниця ж лежить у тому, що вони виступають гарантом, долар є основною платіжною одиницею, бо всі вірять у силу Сполучених Штатів Америки.
Крім того, йдеться про лідерство і про політичну та військову могутність, йдеться і про те, чи ліберальна доктрина далі є провідною у світі. Чи нові автократії, чи новий тоталітаризм є ефективнішими? От ця вся дискусія, яка йде ще від античного, ще від римського часу.
Я впевнений, що у цій картині, яку я вам представив широкими мазками, можна знайти багато недоліків. Але на сьогодні такий мій погляд на психологічний підтекст цього конфлікту.
Джерело - https://zbruc.eu/node/111717
Немає коментарів:
Дописати коментар