27 травня Ігорю Руденку мало виповнитись 51 рік.
Кулеметник Повітряних Сил з Вінниччини, загинув у боях за Україну, але врятував власного сина, накривши його своїм тілом від уламків.
Історію життя героїчного захисника з Іллінецької громади записав Роман Рибачук.
Ігор Пилипович народився 27 травня 1972 року в селі Жовтень Ширяївського району Одеської області. Там і проживав із рідними. У дитинстві ріс спокійним хлопчиком. Батьки ще тоді роздивилися у синові здібності до технічного мислення та високої концентрації уваги на деталях. Сільську загальноосвітню школу Ігор закінчив у 1989 році. Згодом почав переймати досвід у татовій справі. Вони щодня проводили час разом, копирсаючись у різній електроніці та техніці.
У 1990 році Ігоря призвали на строкову службу у радянські війська на посаду водія. Завершував проходження військової служби уже в незалежній Україні – у 1992 році.
Після служби в армії він знайшов кохану, одружився, незабаром в родині народились два сини. Водночас Ігор почав серйозно займатися ремонтом техніки та будівництвом.
«Неважливо, день чи ніч, Ігор вмів робити все у будинку. Відремонтувати щось? Телевізор, холодильник, іншу техніку… запросто. Вдома все самі, він у мене все вмів робити власними руками. Справжній чоловік. Гарний та мудрий батько, люблячий чоловік, просто той, хто приносить у дім радість», – говорить про чоловіка Тетяна Павлівна.
Тоді старший син Рінат першим виявив бажання взяти до рук зброю та піти захищати Батьківщину. Ігор вислухав його, не заперечував, адже був не дуже говірким. Наступна ніч у чоловіка минула не за однією викуреною цигаркою, а на ранок було прийнято рішення вирушити на захист держави разом із старшим сином.
Ігор сказав: «Я піду, щоб бути поруч і оберігати його».
26 лютого батько з сином уже прибули для проходження служби в підрозділі охорони однієї з авіаційних бригад Повітряних Сил. Побратими розповідали, що спокійний характер чоловіка одразу припав до душі іншим військовим, та незабаром вони всі стали гарними товаришами. Пригадують також і здібності чоловіка: «Майстер на всі руки, знався на електриці, десь щось відремонтувати, провести електрику, кинути провід – одразу до Ігоря йшли. Дуже корисним був у колективі, згодом ми всі вже дружили».
Під час військової служби в бригаді Ігор опанував для себе нову спеціальність. Він займав посаду кулеметника. Після тривалих і виснажливих тренувань, здобувши гарні стрілецькі навички, вони з сином відправилися у відрядження до 35 окремої бригади морської піхоти. Там, пройшовши злагодження та інші тактичні навчання, батько із сином вирушили нищити ворога на Схід України, де точились запеклі бої з окупантами.
БАТЬКО І СИН
Перші бойові позиції чекали на чоловіків у районі Авдіївки, де вони неодноразово проявили себе під час стримування масованих атак противника. Батько пліч-о-пліч воював із сином за кожен клаптик української землі.
Пізніше їхній підрозділ отримав бойове завдання – відбити атаку ворога поблизу населеного пункту Новобахмутівка. Під час чергової атаки росіян Ріната було поранено. Ігор Пилипович був поруч на сусідніх позиціях і одразу ж кинувся на порятунок сина. Він привів із собою медика, і вони швидко почали евакуйовувати пораненого. Ворог не втрачав надії перехопити ініціативу в наших бійців та застосовував усі наявні види озброєння. Працювала ворожа аеророзвідка, яка корегувала вогонь танків противника. Поранений Рінат пригадує, як у небі з’явився ворожий дрон. Хлопець тієї ж миті втратив свідомість…
У той день, 9 квітня, родина мала святкувати День народження молодшого сина. Але довгоочікуваного дзвінка з привітаннями від своїх захисників Тетяна Павлівна не дочекалася.
«Наступного дня, – розповідає дружина Ігоря, – моє серце вилітало з грудей, і я просто не могла знайти собі місця, бо душа відчувала щось погане. Задзвонив телефон. Ні, не Ігор, дзвонив Рінат. «Мамуль, я живий!» – відізвався син, - та довго мовчав у трубку. «Матусь, не знаю, як тобі сказати… Батько наш загинув… Він врятував мене, прикрив власним тілом під час ворожого обстрілу, завдяки йому я живий. Я був поранений, тато прийшов по мене з медиком. Згодом був наказ відступати. Ми евакуйовувалися з поля бою. Батько тягнув мене, взявши за автомат. У мить я побачив ворожий квадракоптер і знепритомнів. Отямився вже під батьком… довго лежав і тримав тата за руку… Не вірив!»
Пізніше Рінат розповів, що через деякий час він почав рухатися повзком у напрямку своїх позицій. Наближалася ворожа піхота. Його знайшли бійці 110-ї окремої бригади та невідкладно доправили у шпиталь.
Ігор Руденко загинув унаслідок отриманих травм, несумісних із життям. Він до останнього тримав бойові позиції на передовій, незважаючи на невгамовний натиск переважаючих сил противника. І ціною власного життя врятував сина від вірної загибелі.
20 квітня рідні та близькі, побратими та друзі провели в останню путь українського захисника. Ігоря Пилиповича поховали в селі Даньківка Іллінецького району Вінницької області. Кохана дружина втратила люблячого чоловіка, а два сини залишилися без найкращого у світі батька.
Ігор Пилипович – це герой, який вкотре довів, що українці воюють не за землі своїх батьків, а за землі своїх дітей…
Немає коментарів:
Дописати коментар