Один із видів озброєння Росії — пропаганда. Століттями імперія викривлювала й спотворювала реальність, щоби довести своє право на домінацію. Один із пріоритетних російських наративів — те що Україна загалом та її Схід зокрема — це нібито російська земля.
Переселенка з Донецька та шеф-редакторка видання Plafor.ma Тетяна Капустинська пройшлася по ключових фактах історії рідного краю, щоб спростувати будь-які спроби РФ привласнити собі чуже.
1. Життя вирувало тут задовго до приходу Росії
Росіяни стверджують, що до приходу імперії на теренах регіону нічого не відбувалося. Але спростували це ще у другій половині XIX століття, коли масово почали виявляти давні кам’яні та бронзові знаряддя праці, а згодом і безліч стародавніх поховань, які віднесли до кінця III тисячоліття по I тисячоліття до н. е. А встановив це російський археолог та професор Василь Городцов. Яка іронія:)
А у 1976 році школярі з Алчевська випадково наткнулися на луганський Стоунхендж. Це комплект рукотворних кам’яних і земляних споруд площею 10 га, вік яких близько 5 тисячоліть — це взагалі-то однолітки пірамід. Археологи вважають, що це давнє святилище зі слідами поховань та жертовників, яким протягом тисячоліть користувалися різні культури.
 |
| «Мергелева гряда» (в народі — Луганський Стоунхендж) |
Тож вчені кажуть — задовго до появи сучасних держав на цій території вже мешкали люди, зокрема й знамениті племена: кіммерійці, скіфи, сармати, греки, готи, гуни тощо.
2. Козацькі землі
У XVII-XVIII століттях територію Донецького вугільного басейну активно освоювали та заселяли козаки, й врешті він став осередком Війська Запорозького низового з зокрема його Кальміуською, Єланецькою та Барвінківською паланками — адміністративно-територіальними одиницями Січі. Загалом землі українських воїнів сягали Дону.
Козаки розбудовували поселення, добували сіль і створювали нові села й навіть міста. Зазвичай кожен з них мав зимівник — хутір, де мешкала родина воїна, поки сам він був у поході. Повертався додому козак на зиму, звідки й пішла назва. Так, сучасний Лисичанськ — колишній козацький зимівник Лисичий байрак. Слов’янськ колись був поселенням Тор, а Маріуполь — козацькою фортецею Домаха. Донецьк знаходиться на території колишніх Олександрівки та Крутогорівки, а Луганськ — це зимівники Кам’яний брід, Красний Яр та хутір Вергунка.
 |
| Йозеф фон Брандт «Молитва в степу», 1890-ті |
Проте Російська імперія вбачала в козаках загрозу, адже ті поширювали протестні настрої й не надто вписувалися в імперську мрію придушувати вільнодумство. Найбільше це не влаштовувало Катерину II, тому попри те, що козаки допомогли перемогти у війні з Османською імперією, вона вирішує знищити козацтво. Наприкінці XVIII століття на Січ прийшла армія зі 100 тис. московитів — унікальне серце козацтва було знищене. Козацькі майно, архів, клейноди вивезли до Петербурга, де вони знаходяться й досі.
За кілька місяців після цього Катерина видала маніфест: «Ми вважаємо нині своїм обов’язком перед Богом, перед нашою імперією і взагалі перед самим людством зруйнувати Запорозьку січ і ім’я козаків, запозичене від неї». Доблесні воїни у ньому представлялися як «кубло пияк та розбишак», яке заважало імперії нарощувати торгові та культурні зв’язки з сусідами. Козацтво знищили не тільки фізично, намагалися стерти й історичні факти про його існування, розбудову демократії та боротьбу за незалежність у цьому регіоні.
3. Хто зробив цей край індустріальним гігантом
Наприкінці XIX століття вливати гроші в перспективні вугільні та металургійні родовища Донбасу почали європейці. Найвідоміший з них — британець Джон Юз, який збудував на місці колишньої козацької Олександрівської слободи металургійний завод, почав займатися видобутком вугілля і мав неабиякі успіхи у встановленні індустріальних рекордів в імперії. А навколо підприємства тим часом виросло ціле селище, яке через багато років стало Донецьком.
 |
| Металургійний завод поблизу Олександрівки |
Бельгійці, шотландці, німці, французи, британці — всі бачили у регіоні потенціал і відкривали підприємства. В більшості це були металургійні заводи, але також тут займалися видобутком солі, вугілля, виробництвом соди тощо. Європейські інвестиції текли рікою, іноземні спеціалісти переїжджали сюди, щоб будувати кар’єру, потужності зростали, кожен індустріальний гравець намагався переграти іншого — не дивно, що регіон став найважливішим центром промисловості всієї Російської імперії. З’явилося і безліч нових міст, адже працівникам підприємств і заробітчанам з інших країн треба було десь жити.
Радянський союз врешті зробив з Донеччиною дві речі:
- змусив тікати всіх європейських підприємців й відібрав їхнє майно;
- привласнив собі славу індустріальної розбудови регіону.
Відібрати й назвати своїм — ключовий фактор «індустріалізації регіону».
4. Якою була еліта Сходу
Промисловий потенціал цього краю побачила також сім’я Алчевських, яка походила з українсько-слобожанського купецького роду. Олексій — голова родини, вже відомий на той момент банкір, промисловець і, як його називала дружина, «фанатичний українець», — заснував Олексіївське гірничопромислове товариство, Донецько-Юріївське металургійне товариство та Донецько-Юріївський металургійний завод.
Це були єдині великі металургійні підприємства в Україні, що працювали на вітчизняних інвестиціях. Проте крім бізнесу, великі суми грошей Олексій вкладав в український національний рух, очолював гурток української інтелігенції та навіть звів перший пам’ятник Тарасові Шевченку. Щоправда, поставити його довелося у своїй садибі у Харкові, тому що офіційно це було заборонено.
 |
| Алчевські |
Дружина Алчевського Христина попри антиукраїнську політику в Російській імперії у 1879 році відкрила у селі Олексіївка земську школу, де рідною мовою навчала письма, літературі, історії України. Її метою було дати освіту, знання та необхідні навички звичайним жінкам. Навіть коли вийшов Емський указ, що забороняв українську у школах, Христина вирішила — хоча б російською, але освітній процес буде тривати. Так Алчевська виховала понад 17 тис. українок зі Сходу та створила методологію навчання, у яку підглядали педагоги всієї імперії.
Серед інших вчителював в цій школі й письменник і культурний діяч Борис Грінченко. Під час своєї роботи на Луганщині він створив абетку і книжку-читанку для школярів східного регіону. Тут же він впорядкував свою головну роботу — чотиритомний «Словарь української мови» (1907–1909).
Діти Алчевських продовжили традицію своїх батьків у збереженні українських культури, мови та історії. Григорій став популярним композитором, створював обробки українських народних пісень і творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки тощо. Його брат Іван був оперним співаком і виконував партії зокрема Андрія в опері «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, Петра в «Наталці Полтавці» Миколи Лисенка, Хозе в «Кармен» Жоржа Бізе, Фауста в однойменній опері Шарля Гуно тощо. Також він організував товариство «Кобзар» у Москві, яке популяризувало в Росії українське мистецтво.
Христя Алчевська знайшла себе у письменництві. У своїх творах розмірковувала про долю України та наголошувала на ідеї свободи. Вела листування з Лесею Українкою, Іваном Франко, Михайлом Коцюбинським, Василем Стефаником тощо. Попри заборону викладала учням українські книжки, організовувала мітинги й була організаторкою першої української політичної партії РУП з націоналістичною програмою. Микола Алчевський став автором першого Українського букваря для дорослих 1919 року, Дмитро — кандидатом природничих наук, а Анна — художницею.
Попри весь спротив імперії українці продовжували підтримувати свою культуру на Сході. А ім’я сім’ї, яка робила це чи не найяскравіше, назавжди лишиться на карті їхньої улюбленої землі — як місто Алчевськ.
5. Мова Сходу
Російські пропагандисти вигаданими фактами прикривають свої злочини та багатостолітнє бажання привласнити чужу землю: «А от там більшість людей говорить російською».
У 1897 році в Російській імперії проводили великий перепис населення, згідно з яким близько 70% жителів регіону розмовляли українською мовою. Що й природно, адже у двох повітах, які існували на території сучасного Сходу, переважна більшість була українцями. Аж поки у 1930-их роках Радянський союз не організував Голодомор — справжній геноцид українського населення. Донецька область входить до тих, що найбільше постраждали від «Великого терору».
 |
| Вилучення зерна у селян |
Після цього Росія вдалася до своєї стандартної навіть за сучасних умов політики — на місце загиблих українців заселили росіян. Таким чином демографічна складова і мова, якою розмовляють на цій території, почала змінюватися. Так само Росія вчинила в Криму після депортації кримських татар у 1944 році. Саме тому у селах Донеччини люди поважного віку могли нічого і не знати про Голодомор, адже просто його не пережили та заселилися у вільні хати.
6. Вишиванки українського Сходу
Ніяких кокошників і сарафанів, тільки хустки, віночки та вишиванки. У всесвітній мережі зберігається все, навіть архівні фото початку XX століття, на яких файні дівчата сходу вдягнуті у національне вбрання. Звичайно, оздоблення Донеччини та Луганщини мало свої особливості — на пишні спідниці одягали фартухи, які прикрашали різноколірною тасьмою та вишивкою. Орнаменти були оберегом і обов’язково розміщувалися на комірі, манжетах і спідницях. Кожен елемент мав значення, наприклад, горобина та калина символізувала дітей, а дубове листя — здоров’я.
На Донеччині переважно використовувалися чорний та червоний кольори, які символізували любов і скорботу, гаряче сонце та плодючу землю. Полюбляли й рослинні орнаменти, зокрема зображення троянд і інших пишних бутонів. На Луганщині вишиванки мали схожий стиль, тож майоріли трояндами, польовими квітами та ліліями, але замість чорного в орнаментах переважали червоний, блакитний і сірий кольори. В цій місцині поширеними були вишивка гладдю та хрестиком.
7. Боротьба Сходу за незалежність України
Одним із найвпізнаваніших дисидентів не тільки цього краю, а й всієї України залишається письменник Василь Стус, який більшу частину життя прожив у Донецьку. Він відкрито висловлювався проти незаконних політичних арештів та репресій проти дисидентів, критикував радянську владу, організовував протести. Стус не хотів бути рабом режиму тому відмовився від громадянства СРСР.
Він писав вірші, які підривали авторитет Союзу та проголошували свободу. Його творчість заборонили, а він все одно друкував свої поезії самвидавом або за кордоном. За все це його неодноразово арештовували, відправляли у табори, саджали у карцер. Василь Стус і там не міг змиритися з несправедливістю та оголошував голодування на знак протесту — і врешті загинув за ґратами.
 |
| Донецький клуб молодих літераторів |
У місті Дебальцеве на Донеччині народився поет Володимир Сосюра, у творчості якого попри заборону лунали українські патріотичні мотиви – як у збірці «Серце», поемах «Два Володьки», «Махно» і «Мазепі», що збереглася лише уривками. А за вірш «Любіть Україну, як сонце любіть…» поета й взагалі охрестили «продажним бандерівцем» і «націоналістом».
Письменник і автор вірша «Безсмертя нації — у слові» Микола Руденко народився на Луганщині у селищі Юр’ївка. Він виступив проти кампанії знищення єврейської інтелігенції, за що одразу став підозрілим в очах радянського істеблішменту.
Навіть написав лист Хрущову, де відкрито розкритикував партійну систему. Микола виступав на відкритих зборах проти політики союзу та вів правозахисну діяльність. А згодом співзаснував знамениту правозахисну організацію, яка працює і досі, — Українську гельсінську групу. За що його, звичайно, звинуватили у вигаданому злочині та засудили. Після звільнення Руденко очолив представництво Української гельсінської спілки у США.
8. Донецькі шахтарі та незалежність
Масові шахтарські протести почалися у 1989 році через загальні економічні проблеми у СРСР. На це накладалося й те, що шахтам надавалося недостатнє технічне забезпечення, що впливало на безпеку під час роботи та подекуди приводило до катастроф.
10 липня припинили роботу 40 шахт, до 20 липня це число збільшилося до 88. Вимоги були прості — збільшення відпустки, додаткова оплата за нічні зміни, підвищення пенсії тощо.
Знову страйкували шахтарі вже у 1991 році, але тоді вимоги істотно змінилися — розпочалася боротьба за українську незалежність. Відставка президента СРСР Михайла Горбачова, розпуск Зʼїзду народних депутатів СРСР і конституційне оформлення Декларації про державний суверенітет України — ось нові вимоги українських шахтарів. Тоді близько 50 підприємств страйкували під гаслом «Незалежна Україна — кінець злиднів для трудового люду».
Лідери Народного руху особисто приїхали у цей регіон і організовували мітинги спільно з шахтарями. А незабаром ці протести пройшли вже на Хрещатику в Києві й стали одним із поштовхів до довгоочікуваного розпаду СРСР. На референдумі 1 грудня 1991 року 83% жителів Донецької та Луганської областей визнали Україну незалежною.
9. Боротьба 2014-го
Усю першу половину 2014-го донеччани виходили на вулиці, щоб довести: Донецьк — це Україна. 5 березня 2014 року на головній площі міста зібралися близько 10 тис. людей з українськими прапорами та гаслами. Тоді ж почалися перші серйозні сутички, а 13-го загинула й перша жертва. Просто у натовпі зарізали речника донецької обласної організації ВО «Свобода» Дмитра Чернявського.
Попри залякування, переслідування, погрози, фізичну розправу місцеві все одно до останнього протестували за свою ідентичність. Аж до останнього мітингу 28 квітня 2014 року. У Луганську українці теж збиралися тисячами: проводили культурні заходи на підтримку української культури, читали лекції, співали, запрошували зірок і зокрема показували фільм про статки Януковича у Межигір’ї. Аж поки «тітушки», яких Росія завозила автобусами в Донецьк і Луганськ, не стали наводити свої порядки. Порядки, що врешті призвели до культурного, економічного та популяційного краху цілого регіону, де колись вирувало життя. Життя українців.
10. Донецьк, Луганськ, Алчевськ, Маріуполь, Макіївка, Хрустальний, Антрацит, Авдіївка… Всі ці міста — Україна.
Історична територія українського Сходу ніколи насправді не належала Росії та не підкорювалася її диктатурі. Натомість люди тут завжди відстоювали своє право на вільне життя на своїх законних територіях. І як би агресивні сусіди не намагалися зламати донеччан і луганчан, вони продовжують носити жовто-блакитний стяг — нехай тимчасово не на тілі, але в душі. І нам також варто про це пам’ятати.
Немає коментарів:
Дописати коментар