і ніби вигрібаю, але ні
знаходжу в кеші спогади сумні,
з минулого, яке не має дати
де сонця позолота із облич
стікає в тінь кімнати, вглиб полиць,
де книги ще стоять, немов солдати
а всіх цивільних просять перейти
в безпечне місце пам’яті, в мотив
коліс, що нам усім тепер за серце
куди податись безпритульним снам,
куди вертатись нам-уже-не-нам
де римські штори й місяця сестерцій,
де станція, що звалася «не плач»,
де кішка, що не принесла калач,
де мати, що нікому вже не мати
у кожного своя стіна плачу,
приходжу в себе і мовчу, мовчу,
але болить, що не перемовчати
вірш - Галина Крук
Немає коментарів:
Дописати коментар