осінь у Вінниці — вересень
/спокій і тлін/.
сонце — як в серпні /і гріє, і
вже не пече/.
хочеться йти /босоніж/ по осінній
землі.
хочеться знати, що я тут надовго
іще.
хочеться вірити в час, що тече,
як ріка,
типу, Південного Бугу /чи, може,
Дніпра/.
хочеться пташку впіймати й
тримати в руках,
і щоб вона не злітала /хоча і
пора/.
хочеться довго мовчати, сахатись
людей,
мружитись в небо, вдихати
жертовні дими.
бачити світ, як сукупність понять
і ідей,
де /відтепер/ вже ніколи не буде
зими.
хмари у профіль такі як і в
двадцять, і в сім.
небо — як вічність /чи небо — як
пам’ять/, коли
дивишся в нього й прощаєш /усе і
усім/,
дивишся в себе і більше не бачиш
імли.
це остаточно /і ніжність, і
трепет, і шал/.
руки розкинуті — просто летиш і
летиш.
осінь і вірші — крізь них
пролітає душа.
вірші і осінь — у всьому лишаєшся
ти.
це не політ, а падіння /аж млосно
отут!/.
запам’ятовуєш рими /шепочеш,
бубниш/.
просто летиш крізь оцю золоту
пустоту,
просто кайфуєш /тому що немає
вини/.
в цьому конкретному вересні стільки
тепла,
що несуттєво — чи буде зима
взагалі!
осінь триватиме /доки я крила не
склав/,
доки /навзнак/ не торкнувся цієї
землі. (Сергій Татчин)
Немає коментарів:
Дописати коментар