Згадую своє дитинство...покійну маму...наші вечірні сімейні прогулянки. Ці прогулянки стали певним ритуалом, особливо тоді, коли мамине здоров'я погіршилось і вона вже не могла дозволити собі тривалих мандрівок. Точніше, вона мріяла про мандрівки, але відчувала, що власних сил для цього стає все менше.
У той час ми жили неподалік залізничного вокзалу і тому маршрут наших прогулянок зазвичай проходив вокзальним пероном, на якому ми на короткий час затримувались, аби "зустріти" та "провести" якійсь пасажирський потяг. Ми жили у невеликому місті, тому у цей вечірній час на пероні, як і на вокзалі, було небагато людей, і мама могла дозволити собі замріяно вглядатись у освітлені вікна купейних вагонів... Про що вона думала у цей момент? Я не знаю, але сьогодні розумію її бажання мрії "побачити світ", хоча б подумки уявити себе пасажиром цього купе, яке везе тебе до інших вражень... Можливо для когось це буде дивним, але саме на ці спогади мене надихнула ця серія картинок згенерованих штучним інтелектом
Немає коментарів:
Дописати коментар