Почитати. Що співали ірландські вболівальники коли на ЄВРО2012 їх команда програвала іспанцям 4:0?
Юрій Андрухович
Вони співали -
"Поля Атенрай".
"
У нас цього епізоду, здається, й не зауважили. За всіма бравурними
рапортами про "наше успішне Євро-2012" ми пропустили найзворушливіший і
за всіма мірками найкрасивіший момент цього самого Євро.
Іншими словами – пропустили головне. Щось якось промайнуло було на
фанатських сайтах, але швидше як дезінформація."
Наприклад, отаке: "Команди догравали свій матч у тому ж ключі.
Іспанці укріплювали ігрові зв'язки на полі, ірландці грали роль
спаринґ-партнерів.
Ірландським уболівальникам взагалі було все одно. Вони співали якісь
пісні, не дивлячись на рахунок. І більше нічого, крім пісень,
протиставити іспанцям не могли".
Ну добре, це відгуки росіян. Це вони приписали ірландцям байдужість до
власної команди, а також якісь безглузді співи. А один їхній коментатор,
Андрєй Голованов, провідний футбольний спец "первой кнопки", взагалі
відзначився тим, що три або й чотири рази повторив, ніби то співають
іспанці. Мовляв, хто виграє – той і співає.
Бо як може співати побитий? Ще й із рахунком 4:0? Камера весь час
напливала на співом натхнені лиця "зеленої армії", а він усе одно –
співають іспанці. І наприкінці репортажу підсумував: "Матч так і
закінчився під іспанські співи."
Найкращий турнірний момент, який у мільйонів телеглядачів по всьому
світу викликав сльози на очах і мороз по шкірі (у мене й досі викликає,
коли вкотре переглядаю на Ютубі), не без участі таких ось
коментаторів-дезінформаторів, пройшов повз нас і залишився непрочитаним.
Хоч і росіяни щось у ньому відчули: "Круто співають, після цього не
хочеться дивитись на наших мудаків у тільняшках і вушанках."
Або: "Найкращі на Євро! У людей в країні криза, а вони приїхали в таку
далечінь підтримати своїх!" Або: "Шкода, в нас так співати не будуть.
Язык не такой певучий." Одні захоплювались єдністю ірландців, інші
жалкували, що народилися в Росії й не можуть отак співати. Ще інші
погрожували: "Нас там не було! Ми б їм рвонули "Катюшу" так, щоб усі
порозбігалися."
Але на минулорічному "успішному Євро", радість від якого ця влада так
часто любить приписувати самій собі, рвонула таки не "Катюша" і, на
жаль, не "Червона рута". Рвонули "Поля Атенрай" – традиційна балада, що
своїми витоками сягає Великого Голоду в Ірландії 1845 – 52 рр.
Нам, українцям, цей особливий трагізм повинен бути дуже близьким і
зрозумілим: Голодомор. Великий Голод, ірландською Gorta Mor, викосив
понад мільйон ірландців, а ще мільйон вигнав у пошуках виживання за
океан.
Для такого відносно нечисленного народу це означало втратити ледь не
чверть співвітчизників. Ірландці ніколи не простили цього злочину
Британській імперії.
"Поля Атенрай" (The Fields Of Athenry) – це історія Майкла, який вкрав у
лорда-землевласника мішок кукурудзи для своєї голодної сім'ї, "щоб
малюки могли побачити світанок".
За це його запроторили до в'язниці й от-от повезуть тюремним кораблем на
каторгу до Австралії. Своїй дружині Мері Майкл в уяві заповідає не
забувати про нього і ростити їхніх дітей. Бо надія не помирає ніколи,
навіть у в'язничній безвиході.
Тодішні англійські силовики дуже пильнували за тим, щоб ірландські
селяни не збирали на полях залишки зерна. Знайома нам історія, правда?
"Так безлюдно тепер на полях Атенрай", – знову і знову затягували
ірландські вболівальники. Двадцять тисяч горлянок запанували над
стадіоном у Ґданську протягом останніх 10 хвилин матчу. "Ірландці, ми
вас любимо, ви найкращі!" -- писали після цього в мережах із Данії,
Канади, Нідерландів, Індонезії, Арабських Еміратів, Китаю. З усього
світу.
Мені ж пригадався інший, а проте дуже схожий матч (Кубок Світу-2006 у
Німеччині), коли Україна так само безнадійно програвала тій самій
Іспанії й так само 0:4, а наші дядьки-вболівальники, мабуть, із відчаю
та образи почали лупасити своїх же молодших земляків.
Ударити якнайболючіше свого – звична українська реакція на програш. І
ніхто не затягнув "Ще не вмерла", щоб усіх примирити й об'єднати. Так і
місилися на тій трибуні, поки німецькі стюарди їх не порозтягували.
Тож
навіть пісень ми протиставити не змогли.
Їдучи до львівського летовища, я буває думаю про футбол. А якщо не
думаю, то мені про нього нагадують. "Оцей шматок робили наші, – мій
сьогоднішній водій коментує всмерть роздовбану проїжджу частину на
вулиці Науковій. – А вже за отим світлофором – турки". Минаємо світлофор
– і поверхня стає ледь не ідеальною.
Зрештою, все що нібито зробила ця влада, носить нетривкий тимчасовий
характер, заспокоюю себе.
От якби ще й сама вона усувалася з нашого шляху так легко, як цей
неякісний асфальт! "Діждатися б уже 2015-го, – резюмує мої приховані
думки таксист. – У мене бізнес під замком заморожений, мушу ось
таксувати, поки орда при владі. А то ж усе відберуть."
Мені здається, він от-от скаже: "Коли вони підуть, нехай забирають із
собою всі свої "донбас-арени". А нам залишаться поля Атенрай". І
багатозначно посміхнеться в руді ірландські вуса. (Юрій Андрухович - "Поля Атенрай")
Немає коментарів:
Дописати коментар