Моя покійна мама була росіянка. З місцин до яких Друга Світова війна ледь-ледь не дійшла. Була наймолодшою у сім'ї. Її троє старших братів встигли потрапити на фронт. Один з них - Іван, отримавши поранення в жахливому вареві оборони Москви, завершив свою війну достроково і залишився живим. Інший - Олександр, дійшов до кінця війни офіцером, брав участь в боях за Прагу і також вижив. А найстарший брат Арсеній(офіцер медичної служби) загинув разом зі своїм медсанбатом під перехресним вогнем в Одеській області. До сьогодні не зрозуміло від чиїх снарядів - німецьких чи радянських...
А тим часом мій батько пережив три роки німецької окупації в Україні...
Пізніше, коли мама росіянка та батько українець, з польським корінням, народили мене я уважно згадував розповіді батька про той час. Вони частково співпадали з тим, що мені розповідали на уроках історії. Наприклад стосовно переслідувань євреїв. Це дійсно було жахливо. Жахливим був і пересильний концтабір для військовополонених у нашому місті. Крім того мої шкільні радянські уроки вчили мене тому, що під час німецької окупації життя зупинилось і кожен мріяв тільки про те, як би побільше повбивати німецьких солдат...
А насправді у окупованому місті працювали підприємства і школи. За час німецького панування люди привчилися не зачиняти своїх сараїв, бо німці викорінили мародерів та грабіжників. Окупантів значна частина населення зустрічала квітами і радістю. Думаю не від щасливого радянського життя. Німці перейменували вулиці з радянськми назвами на історичні чи українські. Мій дід продовжував працювати на залізничному вокзалі, а вдома у них квартирував німецький солдат, що згідно віку, та сімейного стану (в Німеччині у нього залишилось троє синів) служив на охороні німецьких об'єктів. На грудях своєї форми він носив відповідну металеву бляху і коли приходив час чергувати у нічну зміну, він лягав у ліжко і просив сказати вістовому від начальства, що він "кранкл", тобто хворий. Цей німець приносив і віддавав моїй бабці свій солдатський пайок, бо харчувався разом з сім'єю, а шоколад віддавав малому батькові. Кляв останніми словами і Гітлера і Сталіна, і відступаючи разом з німецькими військами, залишив свою домашню адресу моїм діду та бабі, з надією побачити їх після війни у себе в гостях... Варто згадати і українського поліцая, який вступився за маму мого батька, коли ту за рудий колір волосся німецький солдат, під час облави, потягнув з хати як єврейку... Але при цьому я далекий від узагальнень. Можу навести і протилежні приклади.
Після війни визволителі встановили таку місячну зарплату діду, який продовжував, як спеціаліст вузького профілю, працювати на залізничному вокзалі, що її вистачало на два буханці хлібу і якби не допомога одного з родичів у вільному від окупантів місті, сім'я мого батька запросто померла б від голоду. Я впевнений, визволителям, на це було б насрати, бо за версією вурдалака Сталіна, всі хто жив на окупованій території - вороги і бидло.
Моя мама росіянка вже живучи в Україні, регулярно запрошувала свого брата Івана на 9 травня, щоб він побачив, як цей день шанують у нас, бо в далекій уральській Пермі, де оселився Іван, у цей день відбувалися звичайні святкові збори, на яких суто офіційно вітали учасників війни. У нас в цей час на вулиці виходило, і виходить, безліч людей і без примусу вони рушали на військовий цвинтар віддати шану як солдатам так і тим, хто безневинно загинув у цей час. І не так багато у цій шані було переможних настроїв, скоріше невимовний сум за втраченими рідними та близькими.
Саме це і є для мене спражнім у цій пам'яті. Чомусь мені загиблого маминого брата так само жаль як і німецького солдата, що майже три роки жив в оселі діда та баби. Проте імена радянських та німецьких військових злочинців викликають у мене лють, так само як люди, які і сьогодні продовжують брудні танці на кістках. Хай вони засунуть собі свою історичну необхідність в дупу. Бо я між ними великої різниці не бачу...
Немає коментарів:
Дописати коментар