Якими зображують українців у зарубіжному кінематографі?

Симпсони - згадка про Україну.

Вийшов оновлений журнал «Українська культура», головним редактором якого став письменник і кінокритик Юрій Сорока. У цьому журналі опубліковано мою статтю «Якими зображують українців у зарубіжному кінематографі?»
Отже - якими ж нині зображують українців у зарубіжному кінематографі?

 Ніщо не зазнає таких повільних змін, як упереджене ставлення одного народу до іншого. Німеччина витрачає значні кошти, щоб змінити негативне ставлення до німців, яке сформувалося під час Другої світової війни. Особливо відчутні національні стереотипи у фільмах. Про Мексику американські кінокомпанії воліють показувати виключно, як про країну бандитизму і беззаконня, про Японію, як про країну якудзи та самураїв, італійська, російська, ірландська мафії – улюблені теми голлівудських режисерів. А якими бачать зарубіжні режисери українців? Чи створено образ українця у світовому кінематографі?

 За роки незалежності Україна, маючи значний економічний та інтелектуальний потенціал, жодної копійки не потратила на формування свого іміджу за кордоном. Кількісно менші за українців народи – євреї, поляки, греки, серби, вірмени, грузини, албанці, чеченці, цигани приковують до себе значно більше уваги, ніж українці. Євреї серед продюсерів Голлівуду так активно створюють образ євреїв у США, що складається враження, ніби це одна з найчисельніших націй світу. 

 Але українці без жодного зусилля з боку України поволі і по-українськи обережно входять у свідомість світу. Особливо це показово в американському та європейському кінематографах.
У 1962 році англійським режисером Джей Лі Томпсоном було знято фільм за мотивами однойменної повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Голлівудське уявлення про українців на той час зводилося до того, що це – екзотичний, свавільний і вільнолюбивий народ Росії.

 Хоча в епоху, описану Гоголем, Україна не входила до складу Російської імперії. У фільмі Україна називається як край, земля, але слово «степь» голлівудські актори намагаються вимовляти по-російськи, не зважаючи на те, що запорожці тоді російською мовою просто не володіли. А експертів з проблем України продюсери Сенді Уайтлоу і Гарольд Хехт не запросили. Про запорожців у фільмі польський полковник говорить, що вони – «справжні звірі, чорти чубаті, але у світі немає кращих солдатів». Тарас Бульба у фільмі постає суперменом, який говорить російською мовою, вживаючи слова «запорожцы», «гетман». По-російськи з англійським прононсом вимовляються також слова «избы», «Филлипенка». Розпускаючи свій полк до кращих часів, доки підросте нове покоління, полковник Війська Запорізького Тарас Бульба зрізає шаблею чуба і змушує це зробити всіх козаків. «Ти будеш носити чуба, коли завоюєш його в битві», – каже він одному з козаків. Тарас Бульба – сміливець, життєлюб, вірний Україні і козацькій честі. Темпераменту в нього більше, ніж в інших козаків. Бульба посилає своїх синів Остапа й Андрія вчитися до Києва серед поляків, щоб краще вивчити їхні сильні й слабкі риси характеру. Київ у фільмі схожий на Москву і Стамбул водночас. У Остапа й Андрія – турецькі шапки й косоворотки. А по Києву їздять двоколісні вози, схожі на бойові колісниці часів Олександра Македонського, проскакують тройки, блукають ведмеді, а українські жінки одягнуті, як росіянки.

  Правду кажучи, режисер і продюсери фільму не знали не лише українських реалій. Відчувається, що вся європейська історія для них – досить туманна. Напевно, тому, що режисер походить із туманного Альбіону. Полька, в яку закохався Андрій, має підозріло непольське ім’я Наташа і йде молитися до православної церкви. А українські мелодії у фільмі переплітаються з російською чечіткою, та апофеозом дрімучості режисера й продюсерів у проблемах Східної Європи став момент, коли козаки співають російську народну пісню «Калинка» англійською мовою. Проводжаючи своїх синів на Січ, мати хрестить їх по-католицьки. Ріка Дон в уяві Джей Лі Томпсона – це тектонічна тріщина в степу, через яку перескакують на конях козаки, змагаючиь між собою, доки котрийсь із них не впаде в прірву. Але, в цілому, українські козаки у фільмі показані веселим, сильним, войовничим і екзотичним народом.

 В іншому голлівудському фільмі «Мисливець на оленів» режисера Майкла Чіміно розповідається про українських емігрантів із робітничого середовища в американському місті.

Ці прості люди проживають компактно національною громадою і працюють на сталеварному заводі. У ниє є своя церква і свій клуб, де вони проводять вільний час. Головні герої фільму – прості американські хлопці українського походження з індустріального міста на Середньому Заході. Вони розмовляють між собою англійською мовою, люблять американську музику, п’ють пиво з горілкою, буянять, радіють життю, б’ються між собою. І, як завжди, Голівуд економить на експертах з українських питань, тому виглядає дуже непереконливо, коли в українській церкві українська жінка і священик розмовляють між собою ламаною російською мовою. А інша українка кричить з вікна: «Вон отсюда! Убирайтесь!» Щоправда на весіллі всі танцюють польку й гопака, але разом з тим співають російські народні пісні «Катюшу» і «Коробочку».

Молоді хлопці працюють на заводі, а потім, як це робили століттями українські чоловіки, ідуть на війну до В’єтнаму відстоювати геополітичні інтереси своєї нової Батьківщини. У фільмі «Мисливець на оленів» Майкл Чіміно показав екзотичних емігрантів з Європи, на яких тримається важка і брудна робота в Америці. Фільм отримав п’ять Оскарів і став кращим фільмом 1978 року.

 На відміну від американських режисерів, які не дуже добре знають історію європейських народів, європейські режисери краще обізнані з українськими проблемами і більш переконливі у зображенні українців.
Колоритно зображено українців у фільмі чеського режисера Мілана Штайндлера «Подяка за кожен новий ранок» (1994), знятого за романом Галини Павловської. Головна героїня фільму – Ольга Гакундекова – вихована в українсько-чеській родині. Її батько був українцем із Закарпаття, а мати – чешка. Ольга Гакундекова стала другим поколінням українського емігранта, рід якого зазнав переслідувань за «український буржуазний націоналізм» і змушений був виїхати з України до Праги. Зображені у фільмі події розвиваються після придушення Празького повстання 1968 року.

 Цей період на тогочасному політичному сленгу називався періодом «нормалізації». В центрі фільму – інтимне життя Ольги, яка розчарувалася життям і не могла знайти гармонії у стосунках із чоловіками. За жанром цей фільм – синтез комедії і драми. Батько, роль якого зіграв популярний чеський актор Франтішек П’єчка, постає у фільмі запеклим українським патріотом, поетом, який під час пиятик змушував Ольгу читати гостям свої вірші українською мовою і не відпускав їх із свого помешкання до ранку. Згодом виявилося, що добропорядний глава сімейства, який хотів, щоб його єдина донька стала письменницею, мав позашлюбного сина, який написав доноса в чеську таємну поліцію, і Ольгу Гакундекову, відмінницю і творчу натуру, не зарахувала до університету. Та тільки після смерті батька Ольга помирилася і зблизилася зі своїм позашлюбним братом.

 Картина Мілана Штайндлера «Дякую за кожний новий ранок» отримала чотири призи Чеської академії кіно і телебачення за кращий фільм, режисуру, сценарій, головну жіночу роль, яку виконала Івана Хилкова, та Головну нагороду на Міжнародному кінофестивалі в Москві.

 У фільмі польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» (1999), знятого за однойменним романом Генрика Сенкевича, запорожці показані приблизно такими, як моджахеди у голлівудських фільмах. Але на відміну від фільму Джей Лі Томпсона «Тарас Бульба» у фільмі Єжи Гофмана відчувається краще знання режисером історії, особливо українсько-польської війни. Єжи Гофман добре вивчив українські і польські джерела, які стосувалися Війська Запорозького і тактики його війни. Українці у фільмі показані свавільним народом, войовничим, підступним, погано керованим. Великі військові барабани, які скликають військову раду, безшабашне життя запорожців, пиятики, схильність до анархії, чвари між полковниками – такими постають українці у фільмі Єжи Гофмана.

 Гетьман Богдан Хмельницький, роль якого зіграв у фільмі Богдан Ступка, показаний дріб’язковим, мстивим, хитрим, твердим, людиною, яка добре знала жорстокий і крутий характер запорожців і вміла його використовувати. У фільмі багато української музики, польського і українського колориту.

 Єжи Гофман намагався зробити фільм максимально політкоректним, показавши, що через непоступливість і жадібність тогочасної шляхти Україна і Польща на багато років утратили незалежність. Козаки у фільмі зображені добрими воїнами, безстрашними, винахідливими, обізнаними з найсучаснішою на той час зброєю і військовою тактикою. Загалом, фільм Єжи Гофмана зіграв свою дипломатичну роль у справі історичного примирення української і польської еліт.

Єжи Гофман

 Найбільший сплеск інтересу до української теми і українців виник під час Помаранчевої революції та Революції Гідності, коли Україна стала модною і була в усіх стрічках новин. Тоді світова художня еліта з симпатією подивилася на досі затінений і майже невідомий народ.
У фільмі режисера Ендрю Ніккола «Збройний барон» (2005) одеська сім’я Орлових видає себе за євреїв, щоб одержати громадянство у США. Орлови поселяються на Брайтон-біч, заводять маленький ресторанчик і починають скромне американське життя, яке не подобається їхнім синам. Незабаром розвалюється Радянський Союз. Завдяки своєму дядьку, генералу української армії, Юрій Орлов під прикриттям американського уряду продає автомати, вертольоти і танки повстанцям, диктаторам і терористам. Він стає мільйонером, у нього – син і дружина-красуня, але доля робить у його житті крутий віраж. Під час продажу зброї в Африці гине його брат Віталій, від нього йде дружина, і на його слід виходить агент Інтерполу, який обіцяє українському емігранту пожиттєве ув’язнення. Та, не зважаючи на ці випробування, Юрій Орлов, використовуючи зв’язки, виходить на свободу і продовжує торгувати зброєю.

 Головною героїнею фільму італійського режисера Джузеппе Торнаторе «Незнайомка» (2006) є українська заробітчанка Ірина Ярошенко, яка, шукаючи роботи, потрапляє в руки італійського мафіозі Муффи, що заробляє гроші проституцією і продажем дітей, народжених повіями. Дізнавшись, що більше не зможе народити дітей, Ірина Ярошенко розшукує свою останню дитину, яку продав Муффа бездітним батькам, і, знайшовши забезпечене італійське подружжя, влаштовується нянькою дівчинки, що, за здогадами жінки, була її донькою. Ірина Ярошенко – драматичний образ сучасної жінки, глибокої, розумної, цілеспрямованої, вольової, рішучої, здатної адаптовуватися до найскладніших життєвих ситуацій. Через весь фільм проходить мелодія української колискової, яку героїня фільму наспівала колись дівчинці, що стала для неї значно важливішою, ніж усе її заробітчанське життя в Італії. Українську жінку зіграла у фільмі російська актриса Ксенія Рапопорт.

 Якщо Джузеппе Торнаторе ставив перед собою завдання показати жінку, поставлену в умови жорсткого виживання, яка не втрачає здатності любити, страждати, програвати і зберігає при цьому свою людяність, то австрійський режисер Ульріх Зайдль у фільмі «Імпорт/Експорт» (2007) ставив перед собою інші цілі. Він показав різні Європи – ситу Австрію, головною проблемою якої є скинення зайвого жиру, і Україну, головною проблемою якої є виживання.

 У центрі фільму – медсестра Оля з України, яка в пошуках кращого життя приїхала до Австрії. Оля походить зі східноукраїнського індустріального міста, яке за незалежності опинилося на межі краху. Паралізована робота заводів і фабрик, корупція, безробіття, обдерті під’їзди, ресторан, у якому відвідувачі сидять у зимовому одязі і ностальгійно слухають радянські пісні. Оля – мати-одиначка, що не може вижити в Україні, тому залишає своє немовля матері і їде за кордон. Українські реалії Ульріхом Зайдлем показані доволі жорстко. У фільмі Україна постає уламком Радянського Союзу, який так і не став повноцінною країною, і цей уламок переживає занепад і деградацію. Після індустріальної зрусифікованої України показано ужгородський готель із холодними батареями і відключеним телевізором. Слова немолодого австрійця: «Я з Австрії» діють на українських дівчат, як пароль. Австрія для них – це знак якості, і тому дівчата без зайвих розмов ідуть за австрійцями в номер.

 У цьому фільмі Ульріх Зайдль показує ту прірву, яка існує між Західною і Східною Європою. Режисер об’їздив усю Європу, але найбільше його вразила Східна Україна, де він побачив розпад радянського побуту. Якщо в Закарпатті показано якісь форми життя і млява активність, то в Східній Україні життя зупинилося одночасно з розвалом Радянського Союзу. Межа між живою і мертвою Україною у фільмі проходить через мовний кордон. Російськомовна Україна показана без живої ініціативи.

 Ульріх Зайдль – режисер документального кіно, тому в фільмі «Імпорт/Експорт» немає професійних акторів. Естетика фільму витримана в стилі жорсткого реалізму. Назва фільму є водночас його центральною ідеєю. Східна Європа експортує Західній своїх найкращих людей, а Західна експортує Східній цинізм, розпусту, застаріле обладнання і технології. У фільмі двоє чоловіків везуть з Австрії до України старі списані ігрові автомати.
 Герой фільму Люка Бессона «Перевізник 3» (2008) Френк Мартін одержує завдання доставити викрадену дочку українського міністра охорони навколишнього середовища Валентину через усю Європу до Одеси. Дівчину викрали, щоб шантажем отримати офіційний дозвіл корпорації на утилізацію отруйних відходів в Україні. Спочатку Валентина була серйозною і похмурою, але потім напилась і почала веселитись, вимагаючи до себе уваги. А коли її перевізник зауважив, що всі росіяни якісь дивні, Валентина обурено вигукнула: «Я – не росіянка! Я – українка! У мене тут (показала пальцем на голову) і тут (показала на серце) все працює по-іншому».

Ця фраза викликала жваву реакцію на українських сайтах і її багато коментували читачі.

 У деяких західних фільмах немає образів українців, але окремі фрази видають принизливу роль, яку відігравали українська нація в історії Російської імперії та Радянського Союзу. У фільмі Жана-Жака Анно «Ворог біля воріт» снайпер Куликов говорить про німців: «Їм начхати на телефоністів, як нам начхати на хохлів». Цим він хотів сказати, що німецьке командування не цінує життя рядового німецького солдата, як радянська влада не цінує життя українців. Всі амбітні російські державні проекти будувалася на кістках українців. Чого тільки варте висловлювання маршала Георгія Жукова у 1943 році перед форсуванням Дніпра: «Для чого обмундировувати і озброювати цих хохлів? Всі вони – зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться в Сибір після війни відправляти».

 У 2011-2012 роках на екранах телебачення з’явився турецький телесеріал «Величне століття. Роксолана», який завоював популярність у багатьох країнах світу. Головною героїнею серіалу стала українка Анастасія Лісовська, більше відома в Україні під ім’ям Роксолана. Потрапивши до кримських татар у полон, вона опинилася в султанському палаці Топкани, стала улюбленою жінкою султана Сулеймана І Пишного, народила йому п’ятеро дітей і справила значний вплив на політику Османської імперії. Цей серіал зробив більше для пропаганди Україні, ніж весь український кінематограф за роки незалежності. У фільмі багато української музики, пісень, а в інтернеті існує велика спільнота прихильників телесеріалу «Величне століття. Роксолана», яка обговорює фільм різними мовами, сперечається, намагається пояснити й розплутати клубки історичних інтриг, але при цьому не може не визнати харизми й розуму української жінки, що мала серйозний вплив на Османську імперію, яка в ХVI столітті домінувала в Європі та Азії. У фільмі Роксолана, яку за її веселий характер прозвали Гюррем (що в перекладі з турецької означає ту, що завжди сміється) постає втіленням любові, темпераменту, гострого розуму, підступності, волі, інтуїції.

 Роксолана була однією з найосвіченіших жінок свого часу, вона приймала філософів, поетів, послів і могла говорити з ними про мистецтво й політику. В телесеріалі, ідея якого належить Мералу Окаю, Роксолана постає суперечливою натурою, але це стосується кожного з героїв цього серіалу, які жили за законами та мораллю того часу.

 На відміну від американського і європейського кінематографу російське кіно активно формує негативний образ українців, що нагадує гірші традиції радянського агітпропу. В сучасних російських кінокартинах все, що стосується українців, подається в зневажливій риториці. Варто зауважити, інтерес до української теми в російському кінематографі, як і в західному, зріс після Помаранчевої революції та, очевидно, ще більше зросте після Революції Гідності.

 Негативні образи українців створено в ігрових фільмах «Брат 2» режисера Олексія Балабанова (2000), «72 метри» Володимира Хотиненка (2004), «Фартовий» Володимира Яканіна (2006), «Ми з майбутнього 2» Олександра Самохвалова та Бориса Ростова (2010), серіалах «Адмірал» режисера Андрія Кравчука (2009) і «Біла гвардія» режисера Сергія Снєжкіна (2012).
В сучасному російському кінематографі образ українця є проекцією застарілих російських міфів про українців, як про меншовартісний, штучний народ, створений ворожими Росії західноєвропейськими країнами. І цей штучний, лабораторно виведений народ, як небезпечний вірус, несе виклики існуванню російської ідентичності, тому російське кіно мобілізує російську націю для боротьби з українством.

 У російський фільмах українці постають зрадниками, людьми заземленими, примітивними, позбавленими високих благородних поривів. Так, у фільмі Нікіти Михалкова «12» старий українець із присяжних постає дріб’язковим скнарою, що вижив з розуму, бо в портфелі носить будильника й сідало від унітаза.
У 2010 році Міністерство культури України не рекомендувало до показу в українських кінотеатрах російську кінокартину «Ми з майбутнього 2» через провокативний характер фільму і розпалювання національної ворожнечі. У фільмі бійці УПА розстрілюють мирних жителів, хоча оприлюднені архіви СБУ свідчать, що після Другої світової війни радянською владою створювалися спеціальні загони чекістів, які вбивали мирних жителів, аби підірвати довіру до УПА населення, яке годувало партизанів.

 Якщо говорити за антиукраїнську спрямованість документальних російських фільмів, на які з федерального бюджету виділяються гроші, то можна, перефразовуючи слова Євгена Євтушенка «Поэт в России – больше, чем поэт», сказати, що кіно в Росії – більше, ніж кіно. Коментуючи документальні фільми режисера Олексія Денисова «Полтавська баталія» (2008) і «Голодомор 33» (2010) та ігровий фільм Володимира Хотиненка «72 метри», голова Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі Василь Костицький заявив, що вони мають ознаки українофобії.

кадр з фільму "?2 метри"

 І в царській, і в сучасній Росії ксенофобія була зручним клапаном для випускання агресії та невдоволення російського народу своєю владою. Для цього формувалися образи внутрішніх і зовнішніх ворогів, тож з українців у Росії продовжують формувати образ ворога, що відповідає традиційним російським стереотипам побутової українофобії.

Якщо в сучасному російському кінематографі українців зображують карикатурно, а зневажливе прізвисько «хохол» стало естетичною нормою, що тішить слух російського глядача і роздмухує його ксенофобські настрої, то в західному кінематографі створюється образ українців, як сучасного народу, розумного, вольового, цілеспрямованого, винахідливого, з почуттям гумору, глибокого, здатного до екстремальних випробувань. Переживаючи карколомні пригоди і шекспірівські пристрасті, українці у фільмах європейських і американських кінокомпаній зберігають гідність та найкращі людські якості.

Джерело -  https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=934597923353598&id=100004101985100