Перші десятиліття ХІХ століття стали добою романтичного націоналізму, коли слов'янські народи посилили боротьбу за свою державність. Українські інтелектуали, перейнявшися духом неспокійного часу, створюють перше політичне товариство з програмовими вимогами національної автономії.
Називають 12 засновників Кирило-мефодіївського братства, з-поміж найвідоміших - Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Микола Гулак.
Серед фундаторів організації - переважно нащадки козацької шляхти. Якраз успадкована шляхетська гідність мусила визначити вибір, зроблений 25-річним юристом Миколою Гулаком.
Разом із друзями він хоче домагатися визнання не лише особистої свободи, але й прав спільноти, до якої належав. Родинна пам'ять зберегла для нього перекази про звитяги ще не зведеної до рівня російської провінції України.
Майже західна освіта
Іван Гулак, прадід кирило-мефодіївця, мав високий статус генерального обозного за часів гетьмана Дорошенка. З Дерпта (сучасна Естонія - Ред.), де здобув університетську освіту, Микола Гулак повернувся до Києва вільнодумцем і речником демократичних свобод.
Дерптський університет був одним із найкращих у тодішній імперії. Існували студентські корпорації, плекався дух товариськості й академічної свободи. Узвичаєна тоді практика шпигування й донощицтва тут приживалася гірше, ніж деінде. Це пояснюється ще й національним складом студентів, переважно німців та поляків.
Хоча польське повстання 1830 року було розгромлене, але національно-визвольні ідеали надихали молодь. Ширилася конспіративна література, існували гуртки, в яких обговорювалися перспективи подальшої боротьби з імперією.
Тож окрім доброї правничої освіти й поваги до німецької культури (він і магістерську працю захищав німецькою мовою), юнак з України виніс зі своєї alma mater ще й мрії про здобуття свободи для своєї вітчизни. Вплив польських повстань на український визвольний рух був назагал дуже потужним.
Як і багатьох сучасників, Миколу Гулака надихав також приклад чеських будителів у боротьбі з німецькою культурною експансією. Він навіть листувався з одним із лідерів руху, Вацлавом Ганкою.
 |
| Дерптський університет, 1860 рік. Сучасна Естонія |
Усі вони були молодими, талановитими, захопленими. Якраз на квартирі Гулака в Києві часто й збиралися братчики. Вони взорувалися на традиції таємних масонських лож, виготовили спеціальні персні, іншу атрибутику, розробили ритуали. Перекладали євангеліє українською, збирали гроші на видання просвітницьких книжечок для поширення серед селян.
Вивчали козацькі літописи, українську історію. Гулак і служив у Археографічній комісії для розгляду історичних актів. Заохочуючи після польського повстання українські історичні студії, царський уряд сподівався тим самим послабити польський вплив. У квітні 1846 до товариства долучився Тарас Шевченко, натоді вже визнаний поет, автор "Кобзаря".
Однак загроза "мазепинства" була для імперії такою страшною, що заняття історією й етнографією прирівняли до антидержавного злочину.
Ув'язнення
За доносом Гулакового сусіда студента Олексія Петрова почався розгром бунтівного угруповання. Миколу Івановича арештували в Петербурзі, де він натоді працював в університеті. Вилучили речові докази - перстень, документи. Слідство велося пильно, а обвинувачені переважно визнавали провину і тим самим полегшували своє становище.
Гулак на жодні компроміси не пішов, свідчень проти товаришів не давав. Власне, якраз його позиція, імовірно, й не дала змоги жандармам приховати політичний характер цієї справи.
Упокорена Малоросія вперше програмово заявила про свої незалежницькі амбіції.
Аби зламати в'язня, вдавалися до різних способів психологічного тиску. Шеф охранки написав листа Гулаковому батькові, стверджуючи, що лише непоступливість сина не дає змоги полегшити його долю.
Далі вдалися до зовсім уже бридкого й підступного обману. До камери підсадили протоієрея Ісакіївського собору Олексія Малова. Тому, схоже, не вперше доводилося надавати такі негідні священницького сану послуги таємній поліції. Він старанно писав звіти про Гулакові настрої, жалівся, що не може схилити його до зречення й покаяння. І з усіх сил намагався випитати свідчення про діяльність товариства.
Але Гулак відповідав йому: "на збереження цієї таємниці я дав слово присяги, якого ніколи й ні за що не порушу". А от коли невільник попросив про Святе Причастя, представник російської церкви виявив себе вірнопідданим царським слугою. Причастя - лише після зізнання слідчому.
Вирок Миколи Гулака був жорстокий: три роки ув'язнення в страхітливій Шліссельбурзькій фортеці.
Він не покаявся, відсидів своє в одиночному казематі, ніколи не повернувся в Україну і нічого більше не зміг уже для неї зробити. Чи незреалізований талант таки справді рівнозначний бездарності?
Для того, щоб вернутися в Україну і працювати, треба було сказати слово "каюсь". Микола Гулак не схотів цього зробити.
 |
| Шліссельбурзька фортеця |
Гулак повсякчас вагається в оцінці свого тодішнього вибору: міг би стати вченим, залишити праці, якими пишалися б нащадки, примножити славу своєї нації. Сподівання героя - на пам՛ять.
Зразок непоступливої мужності під час слідства нікому невідомий, але колись же розкопають архіви Третього відділу і знайдуть справу. Тож жандарми, видається, пишуть історію української непокори.
Дозволена математика
Книжки дозволяли передавати тільки "неполітичні". Математику політичною не визнали - і Микола Гулак нею захоплюється. Вийшовши на свободу, викладає в Рішельєвському ліцеї в Одесі й 1859 року публікує там французькою мовою "Дослідження трансцендентних рівнянь".
А 1877-го - "Дослід геометрії у чотирьох вимірах". Ці праці були піонерськими у розвитку неевклідової геометрії.
Його сподівання на пам'ять, на важливість морального прикладу виправдалися. Закинутий долею на Кавказ, Микола Гулак працював задля розвитку грузинської культури. Став чільним сходознавцем, авторитетним інтерпретатором Шота Руставелі. І, здавалося, виявися цілковито забутим на своїй батьківщині.
Однак в Азербайджан, де пройшли останні Гулакові роки, приїздить для наукових студій філолог Валерій Марченко, згодом один із чільних представників правозахисного дисидентського руху.
Марченко заново відкриває Гулака, повертає його ім'я в український контекст. Для молодого київського публіциста непокірний кирило-мефодієвець стає зразком для наслідування, свідченням неперервності українського спротиву.
Історія Миколи Гулака впевнювала у тому, що протистояння злу таки завжди примножує добро. Навіть коли здається, що зло перемагає.
Автор - Віра Агеєва, професор Києво-Могилянської академії
Немає коментарів:
Дописати коментар