Алєксандр Суворов. Примара імперії

 

Ким є Олександр Суворов для пересічного росіянина? У російській версії Вікіпедії читаємо (переклад автора): «А. В. Суворов (1730-1800) – російський полководець, засновник російської військової теорії, національний герой Росії; князь, генералісимус, генерал-фельдмаршал, генерал-фельдмаршал Священної Римської імперії, великий маршал військ п'ємонтських, кавалер усіх російських орденів свого часу, якими нагороджувалися чоловіки, а також семи іноземних. За всю свою кар'єру полководця не програв жодної битви…».

Щоб сповна уявити масштаб величі Суворова в голові росіянина путінської епохи, додамо, що з 2005 року Свято-Тихонівський гуманітарний університет проводить роботу зі збору матеріалів для внесення питання щодо канонізації Олександра Суворова на розгляд Синодальної комісії з канонізації святих Московського патріархату.

З росіянами та їхніми почуттями імперської національної гордості все досить логічно. Згаданий вище послужний список російського полководця, який залізом і кров'ю нарощував території, плекав велич Російської імперії і розправлявся з її «недоброхотами», справді вартий подиву. Але ким насправді є Суворов для поляків, українців, білорусів, а також багатьох інших «інородців», які стали жертвами його військових вправ та каральних експедицій?

Каральні експедиції та кримська депортація

У 1769-1770 роках Суворов - командувач бригади, кинутої Петербургом для ліквідації Барської конфедерації, яка виступила проти ставленика Катерини II, польського короля Станіслава-Августа Понятовського та втручання Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої. Паралельно він бере участь у придушенні Коліївщини – козацько-селянського повстання на Правобережній Україні 1768-1769 рр. За обидві успішні кампанії отримує звання генерал-майора.

Імперія просувається на південь і Суворов - активний учасник російсько-турецької війни 1768-1774 років. За умовами переможного для Російської імперії Кючук-Кайнарджійського миру, на її ж наполягання Кримське ханство отримує «незалежність» від імперії Османа: Петербург розігрує якусь "багатоходовочку" для поглинання ханства, останньої перешкоди на шляху до оволодіння всім Північним Причорномор'ям.

1774 починає стрімкий зворотний відлік знищення кримськотатарської державності, до чого вірний слуга імперії прикладеться безпосередньо. Період 1777-1783 в історії російсько-кримських відносин відзначений грубим втручанням Петербурга у внутрішні справи ханства. У цьому контексті показовою є справа «переселення» кримських християн у Російській імперії під приводом «постійних утисків», які зазнавали християни від мусульман.

У російській та радянській історіографії поширеним був погляд, згідно з яким російська влада переселяла християнське населення суто з міркувань його захисту. Так само, як Володимир Путін реалізує зараз агресивну зовнішню політику Російської Федерації на пострадянському просторі, маскуючи її під ширмою «захисту прав російськомовного населення» (яке в його уявленні є нічим іншим, як частиною власне російського народу), імператриця Катерина ІІ презентувала себе захисницею християн , що знаходилися тоді під владою Османської імперії.

Насправді, причини були суто прагматичними. Переселенням християнського населення, яке становило впливову політичну, а ще більшу економічну силу, Петербург прагнув повністю знищити економічно та демографічно знекровлене Кримське ханство. Греки та вірмени, які були залучені до виробничого сектору економіки півострова (ремесла, землеробство, рибальство, торгівля, перевезення суходолом та морем тощо), отримували значно більший прибуток, ніж татари, які займалися натуральним господарством. Відповідно, і головні податкові надходження ханська скарбниця отримувала саме від християн. Таким чином, виведення християнського населення з Криму загрожує економічною кризою на півострові. У той же час, кримськими переселенцями планувалося посилити колонізацію Азовської губернії.

23 квітня 1778 року, на Великдень, після літургії в Бахчисарайському Успенському скиту, щедро оплачений Петербургом кримський митрополит Ігнатій звернувся до парафіян і закликав їх до богоугодної справи: виходу з Криму під захист христолюбної імператриці. У відповідь паства небезпідставно підозрює у духовному наставнику російського агента.

Твердження про «добровільний» вихід християн із ханства насправді спростовується тодішніми свідченнями. Скажімо, гезлівські греки та вірмени подали петицію, в якій відмовлялися залишати півострів: «Ми, піддані Його Світлості (кримського хана Шагін-Гірея. - Ред.), їм задоволені і від наших предків платимо данину своєму господарю; хоч шаблями нас рубатимуть, а не думаємо ми кудись іти». Противників переселення, незважаючи навіть на прямі погрози з боку російських емісарів, які підбурювали християн до виходу з Криму, було чимало. Частина їх, щоб уникнути насильницького переселення, навіть потай приймала мусульманство.

Проти переселення були також мусульмани. Командувач, з березня 1778-го, Кримського корпусу Алєксандр Суворов, на якого покладалася ця акція з депортації, в листі від 4 серпня 1778 року писав з цього приводу, що «справа йде своєю чергою, аби татари, втрачаючи душу з тіла, не заважали» . Російську владу не турбував той факт, що вона вкотре порушує домовленості трактату 1774-го, втручаючись у внутрішні справи ханства.

Протести російського ставленика Шагін-Гірея, пов'язані з виселенням його підданих, до уваги не бралися. Слуга імперії діяв рішуче, по-суворовськи, і хан був просто поставлений перед фактом. «Сама імператриця всеросійська [...] з людинолюбства та обов'язку захисту християнського закону Всемилостивого наказує переселити їх до своїх кордонів», - повідомляв 22 липня 1778 кримському хану Суворов. Більше того, він висловив сподівання, що Шагін-Гірей «Найвищої свободи своєї покровительки не тільки суперечити не стане, а й всіляко сприятиме», давши зрозуміти, кому хан зобов'язаний своєю владою.

Переселення почалося 28 липня, а вже 18 вересня 1778 Суворов повідомив малоросійського генерал-губернатора фельдмаршала Пєтра Румянцева, що виведення християн з півострова закінчено. Згідно з «відомістю у вжитих на виведених із Криму та християн, що оселилися в Азовській губернії, сумах» з Криму було виведено 30 333 особи, з них 15 812 греків, 13 316 вірмен, 162 волохи, 664 грузини і 379 католиків. На новому місці поселення в Азовському степу близько половини кримських переселенців не пережили першої ж зими 1778-1779 років.

Від Кубані до Бреста.

1782-го Суворов - командувач російського корпусу на Кубані, спрямованого на придушення антиханського (читай антиросійського) повстання на Кубані та «примусу до миру» ногайців. Вже через рік Суворов «блискуче» здійснює депортацію залишків (після скоєних ним кількох гібридних військово-каральних походів) ногайської орди – народу, який у XVIII столітті населяв землі Північного Причорномор'я, у тому числі й території південних областей сучасної України – «вглиб імперії».

У квітні 1783 року Російська імперія здійснює анексію Кримського ханства, знекровленого постійним втручанням Петербурга та розпалюванням внутрішньополітичних протиріч. Незадовго до проголошення маніфесту Катерини II про «приєднання» Криму останній кримський хан Шагін-Гірей зрікається влади на користь Росії в обмін на обіцянку щорічного утримання в обсязі 200 тис. руб. та отримання престолу в одній із перських провінцій. Втім, справа з перським престолом виявляється досить сумнівною, і вже восени того ж року на Суворова покладається справа висилки Шагін-Гірея з Тамані у Вороніж.

У наступній російсько-турецькій війні 1787-1791 р.р. Суворов за участю «Війська вірних козаків», основу яких становили близько 10 тис. колишніх запорожців та Бузького козачого війська, набуває для імперії кілька стратегічних турецьких фортець на чорноморському узбережжі, зокрема Очаків, Хаджибей, Ізмаїл.

1794 року очолюваний Суворовим російський каральний корпус пригнічує польське визвольне повстання на чолі з Тадеушем Костюшком, якого білоруси вважають своїм національним героєм. На той час уже князь отримує за це фельдмаршальський жезл, діамантовий бант на капелюх (за взяття Крупчиць і Бреста) та у володіння Кобринський ключ із сімома тисячами кріпаків.

У радянській міфології

З «героїчного» пантеону Російської імперії глорифікована історична постать Олександра Суворова була успадкована радянською пропагандою під час Другої світової війни. Під час важких поразок від Вермахту та відступу Червоної армії до річок Дону та Волги для піднесення бойового духу командирів радянське керівництво у червні 1942-го ухвалило рішення про створення спеціальних «полководницьких» орденів. Їхні впровадження відбулися на другий день після підписання відомого наказу Верховного Головнокомандувача № 227 від 28 липня 1942 року «Ні кроку назад!».

Указом Президії Верховної Ради СРСР 29 липня було засновано орден Олександра Суворова – один із трьох спеціальних «полководницьких» орденів (разом з орденами Кутузова та Олександра Невського), яким нагороджували лише «командіров Червоної армії за видатні успіхи у справі управління військами, відмінну організацію бойових дій і виявлені при цьому рішучість і наполегливість у їх проведенні, внаслідок чого було досягнуто перемоги у боях за Батьківщину у Вітчизняній війні».

Відповідно до постанови Ради народних комісарів СРСР № 901 від 21 серпня 1943-го «Про невідкладні заходи щодо відновлення господарства в районах, звільнених від німецької окупації» було створено спеціалізовані військові училища, названі на честь Олександра Суворова «Суворовськими». Фактично це було відродження та успадкування традицій військово-навчальних закладів «кадетського» типу Російської імперії. Не дивно, що імперські традиції навчально-військових закладів «суворовського»/«кадетського» типу відновлено й у сучасній Російській Федерації. Де у системі Міністерства освіти РФ, Міністерства оборони РФ та Федеральної служби безпеки РФ функціонує їх широка мережа з метою підготовки «неповнолітніх громадян до служіння Вітчизні на цивільному та військовому поприщі».

Чужий культ в Україні

Після закінчення Другої світової війни в Україні відбувається активна меморіалізація російського полководця. 1947-го, коли в СРСР відзначалася 30-та річниця жовтневого перевороту, було відкрито музеї Олександра Суворова у Тиманівці Тульчинського району Вінницької області та Ізмаїлі Одеської області (причому останній – 7 листопада, у «червоний день календаря»). 10 років потому, 1957-го, засновано музей Суворова в Очакові Миколаївської області. Показово в контексті мети та масштабів маркування символічного простору, з шести суворовських музеїв, відкритих свого часу на території колишнього СРСР, лише два розташовані в Російській Федерації (у родовому маєтку Суворових у Кончансько-Суворовському Новгородській області та Санкт-Петербурзі), один у Республіці Білорусь (Кобрін) і найбільше – три – в Україні. 

Сьогодні в Україні вісім населених пунктів, 290 об'єктів топоніміки, низка сільськогосподарських підприємств, у тому числі й у системі Національної академії аграрних наук (!), а також кондитерську компанію названо ім'ям російського полководця. Олександру Суворову встановлено пам'ятники у Севастополі, Херсоні, Миколаєві та Очакові (Миколаївська область), Одесі, Ізмаїлі, Любополі, Макарові, Петрівці, Суворовому та Трапівці (усі – Одеська область), Тульчині та Тіманівці (Вінницька область), Драбові (Черкаська область) , Новій Дачі та Петриківці (Дніпропетровська область), Тарасівці (Кіровоградська область), Чорнухах (Полтавська область), Грушці (Хмельницька область).

25 січня 2019 року було проведено демонтаж пам'ятника Олександру Суворову, розташованому перед центральним входом Київського військового ліцею імені Івана Богуна (1947-1992 рр. - Київське суворовське військове училище). Демонтажу передувала низка звернень громадських організацій і понад дворічна бюрократична тяганина, яку змушений був пройти начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна, Герой України, легендарний «Сутінок» генерал-майор Ігор Гордійчук, щоб таки прибрали з території ліцею цю примару імперії та символ "російського світу". Адже зрозуміло, що в умовах агресії Російської Федерації та окупації частини території України прославлення Суворова фактично продовжується, що може викликати когнітивний дисонанс у вихованців військових навчально-виховних установ та сприятиме формуванню негативних стереотипів про українські навчально-військові та виховні традиції.

Історія з демонтажем київського пам'ятника Суворову яскраво показала, що радянські комеморації імперського полководця були досить успішними та сформували привабливий образ російського воєначальника. У генералісімуса в Україні досі залишається дуже багато адептів та захисників, вихованих на радянських шкільних підручниках та ідеологічно првавильних експозиціях суворовських музеїв, які шанують канонічний образ Суворова та вважають його чи не національним героєм України. Серед них представники громадської організації «Кадетська співдружність» колишніх випускників-«суворовців», під пильним контролем яких відбувався демонтаж «непереможного за життя полководця» з постаменту. Втім, пієтет «кадетів» до бронзового Суворова був невипадковим: організація домоглася попередньої згоди адміністрації ліцею на передачу статуї колишнього патрона одному з музеїв Швейцарії (як згодом виявилося, приватному, яким займаються росіяни). У цьому є щось символічно-фантомне. Зрештою, свого часу, 220 років тому, Суворов уже долав Альпи, щоб очистити Швейцарію від французьких військ та придушити Французьку революцію. Власне, у тій кампанії він і отримав звання генералісімусу.

Для Російської Федерації, яка у зовнішньополітичній риториці прагне відродити образ потужного світового гравця та «жандарма Європи», імперська героїка впізнаваного образу Алєксандра Суворова є вкрай затребуваною. Схоже, про зворотний, "не парадний" бік суворовського лику частина українського суспільства або не знає, або вважає за краще не згадувати.

https://argumentua.com/stati/aleksandr-suvorov-prizrak-imperii