Як кримінальна культура силовиків та «братків» у лавах еліти штовхнула росіян у мілітаристський угар

 

Поширена у 1990-ті роки силова культура — "школа життя" Володимира Путіна та його найближчого оточення — у якийсь момент стала домінантною у всій російській еліті. Слідом за елітою на шлях якщо не схвалення, то, принаймні, нормалізації насильства встала і частина російського суспільства. 

Соціолог і дослідник російської кримінальної культури Світлана Стівенсон розповідає у виданні  "Нова газета Європа", чому в російському суспільстві взяли гору верстви, що спираються на насильство у внутрішній та зовнішній політиці, і як це призвело до війни проти України.

На початку березня ЗМІ широко розповсюджували зняте в Росії відео, в якому літня жінка у вкрай різкій формі говорить про Україну та українців. Закликаючи «прикінчити» дорослих і дітей, обивателька, зрозуміло, повторює риторику російських телевізійних пропагандистів, але заодно виявляючи у собі ті емоції, яким сторонні можуть лише жахатися.

Як пояснити таку бруталізацію частини російського суспільства? Як вийшло, що насильство, жорстокість, агресія, які живуть у глибині людської природи, але зазвичай пригнічуються, настільки безсоромно вийшли зараз на поверхню?

До 2022 року Росія досягла максимального рівня матеріального процвітання більшості населення у своїй історії. Але при цьому частину людей охопила жага до руйнування та вбивства.

Заради перемоги над сконструйованим пропагандою образом ворога в особі України та Заходу, деякі вже готові відмовитися і від комфорту, і від колись настільки цінованої стабільності.

Зрозуміти причини такої масштабної трансформації російського суспільства може допомогти не так уважне вивчення самих громадян, як тих, хто в результаті пострадянського транзиту опинився на вершині влади. Їхнє соціальне походження, біографії, поведінка та характер означають набагато більше, ніж почуття ведених ними громадян.

Де-цивілізаційний шлях

Історичний соціолог Норберт Еліас говорив, що для розуміння рівня насильства в суспільстві треба звернутися до того, які коаліції мають владу, і чи є серед них сили, зацікавлені у мирному розвитку. До останніх він, в історичній перспективі, відносив феодальний двір, а потім велику буржуазію та середній клас, які були свого роду приводними ременями «цивілізаційного процесу», що витісняє насильство з життя. Монополія держави на застосування сили, як і монетизація і комерціалізація суспільства лежали, на його думку, в основі успіху цивілізаційного процесу в багатьох європейських країнах.

Але Еліас описував і де-цивілізаційний процес. Аналізуючи прихід до влади нацистів у Німеччині, він писав про те, що в цій країні в результаті як тривалих історичних процесів, так і національної кризи після Першої Світової війни, прийшли до влади соціальні верстви, які змогли «бруталізувати» суспільство. Сили, які не приймають демократію, одержимі ненавистю та зневагою до політиків Веймарської республіки та жадобою до національного реваншу, здобули перемогу над верствами, які дотримувалися інших, гуманістичних та демократичних поглядів та ідей.

Прямі паралелі в історії рідко працюють, і все ж таки можна сказати, що і у Росії внаслідок кризи 1990-х до влади також прийшли соціальні групи, які несли авторитарний та мілітаристський етос. Саме ці групи і змогли задавити слабкі паростки російської демократії.

Мафіозно-силовий альянс, ставши новою елітою, не просто гальмував, а активно і свідомо чинив опір мирному розвитку.

Розвал Радянського Союзу призвів до зламу колишньої соціальної структури та запустив нові процеси соціальної мобільності. У ході боротьби за радянську спадщину та капіталістичну власність нагору почали підніматися «силові підприємці» — групи, які успішно використовували ресурси насильства.

Молодіжні вуличні угруповання, колишні спортсмени, ветерани Афганістану, різноманітні бандитські спільноти боролися між собою за владу та власність на рівні вулиць, районів, міст та цілих регіонів. Паралельно з ними (а часто й у тандемі) за ресурси боролися й представники силових структур, МВС та ФСБ. Поступово і ті, й інші утворили коаліції, створили дружні зв'язки, поділяючи схожі цілі та підхід до життя.

Способи поведінки, що формувалися у цьому середовищі, були засновані на приматі сили. При цьому фізична сила застосовувалася не завжди. Завдання взаємодії з цивільними — «лохами» та «комерсами» — полягало в тому, щоб обґрунтувати їм необхідність платити «авторитетним» людям данину. А якщо доводилося застосувати насильство, то в ньому винна сама жертва, яка не виявила достатньої поваги до господарів життя, порушила свої зобов'язання, не зрозуміла розкладу сил.

Хлопці «піднялися»

І все ж до початку 2000-х, коли основні битви за власність відгриміли, почало здаватися, що Росія поступово встає на шлях мирного розвитку. Зі зміцненням держави, економічним підйомом, входженням країни в систему глобальних зв'язків та інститутів насильство мало б піти в тінь.

Але цього не сталося.

Потрапивши з битв 90-х одразу до кремлівських кабінетів, Володимир Путін та його оточення сприйняли дану їм державну владу як особистий інструмент контролю та збагачення. На близькій цій групі мовою вони «піднялися».

Демократія як хаотичний, погано керований процес була і незрозуміла і не потрібна цьому прошарку. Більше того, до приходу до влади Володимир Путін і члени його ближнього кола були персонажами другого ряду. Це були люди, не надто освічені, зі шлейфом колишніх невдач, з численними образами та комплексами. І хоча у багатьох з них на початку не було націоналістичної ідеології, і вони навіть могли вважати себе західниками, проте поступово і неминуче прийшли до націоналізму.

Як і у випадку Гітлера та його сподвижників, націоналістична ідеологія дає і владі, і масам почуття сили та переваги. Помста демократам, які «розвалили країну», а потім і реванш проти Заходу, щодо якого і Путін і його оточення відчували свою периферійність, назрівали давно, оформившись як чіткі наміри після протестів на Болотній площі та анексії Криму.

Потужність «Іскандерів» за спиною

Багато було написано і сказано про причини поразки тих сил, які могли б протистояти децивілізаційному процесу в Росії. Серед них була і відсутність політичного досвіду в середнього класу, і залежність олігархів, що зростала, від кремлівського двору. Але, безперечно, значну роль у поразці опозиції відіграло захоплення Криму.

Еліас писав про те, що військові перемоги Німеччини наприкінці XIX століття призвели до послаблення демократичних сил: "Перемога німецьких армій над Францією була одночасно перемогою німецької [мілітаристської] аристократії над німецьким середнім класом".

Те саме можна сказати про окупацію Криму у 2014 році. Ця «перемога» із захопленням була сприйнята населенням була і перемогою силовиків над тими, хто мріяв про мирний розвиток країни. Ті, хто радів з того, що «Крим наш», не розуміли, що попереду велика війна, зубожіння та відібрання майбутнього у їхніх дітей та онуків.

З кримською окупацією, з «успішною» сирійською кампанією, подальшим накопиченням військової могутності мілітаристський етос та амбіції влади ще більше посилювались. Як сказав напередодні війни один із головних путінських ідеологів, Голова Ради із зовнішньої та оборонної політики Сергій Караганов: «Просто вийшов на поверхню процес відновлення російської державності, російського впливу, російської сили, який йшов досить довго… Зараз у міру накопичення сил і в першу чергу військових сил, а також загальної зміни в геополітичній обстановці ми відчули право вже не просити, а вимагати».

Відчуваючи за собою міць "Кинджалів" та "Іскандерів", російська верхівка була нарешті готова до реваншу. Захід уявлявся слабким противником, «терпілою», не здатним до рішучого опору. 

При цьому війна сприймалася як і спосіб остаточного витіснення мирно налаштованої буржуазії. Як Караганов сказав у тому ж інтерв'ю: «Ми самі створили собі клас компрадорів, який досі існує. Один із розумних способів порятунку від цього класу компрадорів — це конфронтація [із Заходом]». Коли перманентна війна стає основним способом існування російського суспільства, у силової еліти не залишається конкурентів.

Злиття влади та суспільства

Повномасштабне вторгнення в Україну стало апогеєм попереднього процесу впровадження насильства у суспільне життя та маргіналізації сил, зацікавлених у мирному розвитку. Попри очікування початку 2000-х, російська влада почала займатися не монополізацією, а повсюдною дифузією насильства.

Ця діяльність простягалася від підтримки та використання націоналістичних та парамілітарних груп, впровадження садистських практик — ґвалтування швабрами та пляшками — у пенітенціарній системі до позасудових розправ над журналістами та опонентами. На нормалізацію та поширення насильства вплинули і декриміналізація сімейного насильства, і мілітаризація церкви, і прославлення армії у дитсадках та школах.

Повертаючись до брутальних поривів і мрій, що поширилися в російському суспільстві, можна сказати, що злиття влади та народу навколо насильства, що оголилося після початку 24 лютого, зріло давно. І тим більше війна, що йде зараз, зовсім не сприяє пом'якшенню нравів.

Залишається лише сподіватися, що після закінчення військової агресії нові сили, зацікавлені у мирному розвитку, прийдуть до влади в Росії, і цивілізаційний процес нарешті матиме шанс.

—

Світлана Стівенсон , професор соціології університету Лондон Метрополітан;  опубліковано у виданні "Нова газета Європа"