Накриваєш долонею сонне місто,
відчуваєш паростки між каміння.
Люди здатні закінчуватись по такій зимі,
небагатослівні та незамінні.
Стало більше дір у повітрі поруч.
Любиш так, що горло стискає спазм.
Йдуть загиблі прозорими сходами вгору:
до нового бою, до іншого разу,
а ти ходиш ґрунтами, вперто, рослинно,
суперечиш зимі тривалою пам'яттю.
Попрощавшись, різко встаєш із колін
і ростеш: на кордоні,
у мокрій глині,
між каменів.
(вірш - Катерина Калитко)
.jpg)
Немає коментарів:
Дописати коментар