Осінь скрадається потайки.

 

Осінь скрадається потайки. Волога колодязна цямра.

Перші волоські горіхи котяться вниз по вулиці.

І ми стоїмо – школярики з негостреними олівцями.

Літо іще триває, але уже відбулося. 

Хай би воно ще тяглося, ніби в'язка іриска.

Далі – воєнна осінь, довгі зимові ночі,

похорони друзів. Снаряди лягають близько.

А я так люблю, коли ти просто регочеш,

коли здається, що легко, хоч більше уже не легко

ніколи, і хвиля горя щоразу все далі зносить.

На водонапірній башті тупцяються лелеки. 

Сливи в коптильнях поволі стають чорнóсливом.

Дими вертикально зносяться і довго, довго не тануть

над обважнілим садом. Зі вчора немає вітру.

Стій тут зі мною подовше. І хай нас буде достатньо,

щоби сміятися зараз.

Щоби ще раз повірити. 

(вірш - Катерина Калитко)