Почитати. Юрій Андрухович. Шкіра крокодила(ессе).

Андрухович - "Поза будь-яким сумнівом – за кордоном наші люди розквітають. Я це завжди бачив і бачу досі. Півкраїни сидить на шиї в заробітчан, а інші півкраїни – на шиї в тих, які на шиї в заробітчан..."

Квітник - Нова емоційна ессея від Юрія Андруховича повз яку ми пройти не змогли. І Вам радимо почитати, якщо велика кількість літер в інтернеті Вас не напружує...









     Завдяки їм майже у будь-якій українській кав'ярні тепер подають тірамісу. П'ють латте макіато, вимагають маленьку склянку з водою до рістретто. Завдяки їм у цій країні піццерій у десятки разів більше, ніж вареничних.

Їхні діти вміють готувати правильну пасту, вибирати оливкову олію, відрізняти справжню "Маргариту" від несправжньої. Адже у справжній мають бути всі три кольори прапора тієї країни, іншої. Вже близько двох десятків років сотні тисяч українців отримують звідти батьківські передачі.
Маршрутки, буси, літаки й автівки щодня везуть до нас коштовний провіант. Італійський пармезан і моцареллу, пасту, консервовані помідори і так само консервований тунець "Ріо Маре". Заробітчанські діти знають: це як яловичина, тільки смачніше.
Батьки піклуються про них, тому до їжі й солодощів, до солодких аппенінських фруктів часто вкладають у передачі прикраси й парфуми, отримані в подарунок від синьйорів. Ковдри й покривала, пледи і шуби. "Усе, що не підійде вам за розміром, віддайте іншим родичам, продайте друзям".

Наші жінки, навіть найскромніші, найбоязкіші, відразу ж переймають пристрасть італійців до різноманітних сейлів. Дехто примудрився зробити на цьому бізнес – дивіться-но, скільки у наших західноукраїнських містах крамниць із італійськими взуттям та одягом. Скільки хімчисток, скільки крамниць з кавою та харчами. Заробітчанські діти виросли, тепер батьки, бабусі й дідусі допомагають робити їм бізнес. Навіщо працювати, коли є "Вестерн Юніон"? Завжди можна викликати закордонну маму на скайпі і попросити про черговий транш. І мами траншують.

Мами, що свого часу виїхали на заробітки з найзабитіших і найвідсталіших українських сіл. Мами, яким довелось у найкоротші строки опанувати і нову мову, і техніку догляду за найвередливішими перестарілими синьйорами. Перестрибнути з борщів на пасти. Із квасолі у сочевицю, із сала в прошюто, з петрушки в каперси. Мами, що навчилися готувати квіти фізалісу в тісті і продавати їх на вулицях Сицилії. Мами, яким довелося відповідати на безкінечні залицяння італійських чоловіків і, наче якусь вищу цивілізацію, опановувати незвичні види сексу.

І це, мабуть, було найважче – звикнути до постійного пожадання, уваги, до так і не пізнаної на батьківщині чоловічої ненаситності. Вони все перетерпіли, тому що в Україні залишалися голодні й босі діти. Чоловіки рідко вирушали в мандри за своїми половинками. Чоловіки вибирали інші напрямки. І ті пари, які все ж не руйнувалися, а заробіткували десь разом, жили разом, разом вирушали вихідними на закупівлю, спілкуючись одне з одним дедалі гіршою українською, завжди викликали в мене щире захоплення. Ніби соромлячись такої постійності у відносинах, чоловіки жартували: "Та ми ось тут у Неаполі з нею познайомилися, зійшлися та й живемо, платимо за квартиру навпіл, так дешевше". А їхні жінки вдавали, що страшенно ображаються на такі жарти: "Живу з бовдуром 25 років, ніяк не подорослішає".
Треба визнати – ті люди, що й далі тримались своїх сімейних пар, завжди виглядали щасливішими. У Москві таких заробітчан не зустрінеш. Красиво одягнутих, засмаглих. Тих, що неспішною ходою йдуть до моря після тяжкого робочого дня. Несуть із собою фрукти, вино, олійку, що нею за звичкою італійців намастять одне одному плечі. Життя в чужій країні, навіть із офіційним дозволом на працю, з кімнаткою для проживання, навіть зі щастям, що в Україні діти виросли й не стали наркоманами, не здавалося б таким приємним, якби поруч не було того бовдура, що так само гарує і старіє. У подружньому темпі.



Я знаю безліч сумних заробітчанських історій, коли чиясь мама, довгі роки забезпечуючи свою сім'ю, повертається й отримує відкоша: "Їдь назад у свою Італію – не бачиш, для тебе тут немає місця!". Я знаю історії, коли чиїсь чоловіки й батьки знаходили смерть на чужині, не встигнувши заробити жодного євро, не виславши жодного переказу. Інколи їхнім сім'ям доводилося продавати квартири, щоби перевезти й поховати своїх удома. Я знаю про змішані сім'ї, де чоловіки-італійці досі ставляться до своїх українських жінок як до прибиральниць.



Я знаю, як наші земляки сумують за батьківщиною, шукаючи її бодай у російських дівіді з радянськими фільмами й безкінечними російськомовними кварталами. Це сумно, прикро і несправедливо. Адже все це могло би трапитися з тобою й тут. А трапляється на чужині – і зовсім не у твоїй віллі. Коли щойно у п'ятдесят ти нарешті починаєш розуміти, що таке смачна і здорова їжа, що таке справжнє еспресо, що таке зручні м'які туфлі з не менш зручними і красивими штанами. Усе це я бачив в очах українських чоловіків-заробітчан в Італії. Поза будь-яким сумнівом – за кордоном наші люди розквітають. Я це завжди бачив і бачу досі. Півкраїни сидить на шиї в заробітчан, а інші півкраїни – на шиї в тих, які на шиї в заробітчан.

Але я ніколи не бачив у тих колись щасливих чоловічих очах більшого розпачу, ніж тоді, коли він мені сказав, що його жінка, з якою вони приїхали сюди 15 років тому, лежить і помирає в італійській лікарні. І все це триває не один місяць. Додому не відпускають, а сил працювати (як і ходити до моря) вже нема. Здавалося б, у цих людей найміцніша шкіра. Хіба це перше покоління трударів, хіба хвороба і смерть здатні зупинити їх у прагненні дати дітям краще життя? В Україні їх дедалі менше, але й без неї вони не можуть. Міцні, майже сталеві, наче крокодили, викинуті на берег, вони в'януть від пекучого італійського сонця.

Юрій Андрухович
Більше читайте тут: http://tsn.ua/analitika/shkira-krokodila.html