Десь, за межею голосу твого,
де сновигає ніч в зимових шатах,
ще невигойний жевріє вогонь,
іще душа не хоче спочивати.
Тримають небо здавна три стовпи:
Великої любові, віри і надії.
Моє життя поділене навпіл,
в однім — сумую, в іншому — радію.
Люблю тебе і вірю, і молюсь.
Моїх очей морози не засклили.
Лежить зими розстелений обрус,
де невгамовний вітер небо білить.
І щось чуже, пророче і сумне,
скотилось по щоці і серце обпалило.
Вже так давно не любиш ти мене,
а я тобою не переболіла.
Та знаю: мрію виплекаю знов,
віддамся ночі, що болить, як рана.
І білі крила випростує ранок,
як Віру, як Надію, як Любов!
(вірш - Лариса Коваль)
