146 років тому, 4 червня 1867 року, народився граф Карл-Густаф-Еміль
фон Маннергейм, людина, яка двічі врятувала Фінляндію від червоної
повені, що мала би повністю залити країну.
Більшість історичних діячів визначає сенс свого життя ще в ранній юності
й неухильно прямує до раз і назавжди визначеної мети. А Карл Маннергейм
знайшов своє призначення 50-річним.
Потрібна була історична гроза у вигляді двох
російських революцій 1917 року і кілька тижнів непростих роздумів та
сумнівів, щоб генерал-лейтенант царської армії, в якій він прослужив 30
років, пішов з російської служби і вирушив з Одеси на землю батьків —
створювати і захищати демократичну Фінляндію.
Граф Маннергейм не був етнічним фіном, походив зі шведської аристократії
Фінляндії. Коли 1918 року він повернувся на батьківщину, мав величезні
труднощі у спілкуванні фінською та й потім, до самої смерті, розмовляв
першою державною мовою країни з дуже помітним акцентом, припускаючись
багатьох помилок.
Раднарком РРФСР визнав повну державну незалежність
України і Фінляндії в один і той же день — 31 грудня 1917 року. Але то
зовсім не означало, що нова Росія справді почала будувати відносини зі
своїми колишніми колоніями на засадах рівноправності та невтручання.
Обом молодим державам довелося вести криваві війни за незалежність.
«Маленька» різниця полягає лише в тому, що Фінляндія ту війну таки
виграла, а Україна програла. Тому, попри всі відмінності у розмірах,
кліматі, географічному положенні, національному характері і таке інше,
таке інше, таке інше, обидві країни виступають одна для одної своєрідним
дзеркалом — що б було, якби реалізувався цей шанс, якби країна пішла у
1918—20 роках іншим шляхом...
У січні 1918 року почалася недовга, тримісячна, але дуже запекла війна
між «червоними» і «білими» фінами. Маннергейм очолив «білих», у березні
та квітні фінських червоногвардійців було розгромлено, і «Фінляндська
Соціалістична Республіка» наказала довго жити.
Бідній маленькій Фінляндії поталанило все ж більше,
ніж Україні, — у грудні 1917 року армію Муравйова було спрямовано на
Київ, а не на Гельсінки. Оволодіння Україною більшовики визнали
важливішим, аніж захоплення Фінляндії.
Влітку 1919 року занадто правий і реакційний Маннергейм програв
президентські вибори лівоцентристу Стольберґу і на 12 років відійшов від
керівництва державою. 1931 року новий президент Реландер запросив
64-річного генерала очолити Раду оборони країни.
Немолода вже людина
розгорнула шалену активність на високій державній посаді. Маннергейм був
переконаний, що більшовики ніколи не змиряться із незалежністю
Фінляндії і при першій нагоді спробують відновити контроль над колишньою
провінцією Російської імперії. Тому він намагався сприяти розвиткові
оборонної промисловості у Фінляндії і всіляко підвищувати боєздатність
армії. Улюбленим його дітищем стала система довгочасових фортифікаційних
споруд на Карельському перешийку, яка дістала назву «лінії
Маннергейма». Він так і не встиг добудувати свою лінію до нападу СРСР на
Фінляндію. Проте і те, що було зроблено, являло собою одну з
найпотужніших фортифікаційних ліній Укладений у серпні 1939 року Пакт Молотова — Ріббентропа, згідно з яким
два хижаки — гітлерівська Німеччина і сталінський Радянський Союз —
поділили сфери впливу у Східній та Центральній Європі, приніс незлічені
страждання народам цього регіону. Визначив цей пакт і майбутнє
Фінляндії. Вона мала «влитися у братерську сім’ю радянських народів».у світі.
17 вересня 1939 року радянські війська вдарили в спину Польщі, яка
стікала кров’ю в нерівній боротьбі з гітлерівською Німеччиною. Ще
тривали конвульсії Польської держави, коли Радянський Союз в
ультимативній формі запропонував Литві, Латвії, Естонії та Фінляндії
укласти «Договори про дружбу та взаємну допомогу», які передбачали
окупацію всіх чотирьох країн «обмеженими» контингентами радянських
військ і припинення «антирадянської політики» — фактичне перетворення
всіх цих малих держав на радянських сателітів. Три балтійські країни
капітулювали перед Сталіним, підписавши запропоновані договори.
Керівники цих держав були жорстоко покарані за свою слабкість і надії
«якось домовитися» — практично вся довоєнна політична еліта Балтії
загинула у сибірських таборах, а народи зазнали незліченних страждань за
50 років радянської окупації. Вже влітку 1940 року державність трьох
балтійських країн було ліквідовано і вони були анексовані Радянським
Союзом. Капітулянтська ж позиція їхніх очільників дозволила вибудувати
міф про «добровільне возз’єднання» цих країн із СРСР.
Лише Фінляндія навідріз відмовилася підписати
договір, що перетворював би її на фактичну радянську колонію. І Сталін
вирішив «показово» покарати малесеньку країну, яка в 55 разів (!)
поступалася за населенням Радянському Союзові.
В радянських газетах почала нагнітатися істерія щодо «постійних
провокацій білофінської воєнщини на радянському кордоні», сповіщалося
про «повстання фінських трудящих проти буржуазного режиму», зрештою
з’явилося повідомлення про «робітничо-селянський уряд», нібито створений
в якомусь місті на південному сході Фінляндії. І 30 листопада радянські
«визволителі» рушили «на допомогу» цьому міфічному урядові. Йшлося вже
не про «відсунення» кордону, який проходив у «небезпечній близькості до
Ленінграда», а про завоювання Фінляндії. Сталін наказав військам
Ленінградського військового округу протягом двох тижнів зломити опір
фінської армії і окупувати всю країну. Так почалася одна з найганебніших
війн в історії ХХ сторіччя. З радянського боку, за нинішніми оцінками
Москви, у війні брали участь близько 1 млн. військовослужбовців.
Маннергейм мав набагато менші сили. Загальна чисельність його військ
складала 300 тисяч осіб, але лише 50 тисяч входили до складу регулярної
армії. Решта були напівпартизанські ополченські формування. Ще разючішим
було співвідношення сил у артилерії, панцирній техніці. Стосовно ж
авіації, то панування «сталінських соколів» у повітрі протягом усієї
війни було повним — Фінляндія фактично не мала бойових літаків.
І попри це ...
... війська Маннергейма три з половиною місяці чинили героїчний опір величезній радянській військовій машині. Лише
в битві під Суомуссалве у грудні 1939 — січні 1940 років було практично
повністю знищено 163-тю і 44-ту піхотні радянські дивізії,
«визволителі» втратили там понад 27 тисяч осіб убитими і замерзлими, а
втрати фінів склали лише 900 осіб. Сталін немовби потрапив під холодний
душ. 7 січня 1940 року було створено Північний фронт, на Карельський
перешийок безкінечним потоком гнали війська і техніку. Врешті величезна
чисельна і технічна перевага радянських військ принесла свої результати —
через 3,5 місяці запеклих боїв усі смуги лінії Маннергейма було
прорвано і шлях на Гельсінки відкрито. І все ж Сталін згодився з
проханням фінського уряду про припинення бойових дій — 12 березня було
підписано фактично без обговорення радянсько-фінський мирний договір. За
ним Фінляндія втрачала весь Карельський перешийок та узбережжя
Ладозького озера, деякі райони в Карелії та на Півночі. Здавалося б,
Сталін переміг у війні. Але чому ж він відмовився від повного завоювання
Фінляндії?
Насправді війна скінчилася ганебною поразкою СРСР.
Фінські війська втратили загиблими 24900 осіб (дуже істотні втрати для
такої маленької країни, майже 1 відсоток населення). Але ж
червоноармійців лише загинуло від 150 до 200 тисяч.А ще були сотні тисяч
поранених і обморожених.
Версія про добровільне входження Фінляндської Радянської Соціалістичної
Республіки до складу СРСР, про робітників і селян, які із сльозами
радості на очах зустрічали радянських воїнів-визволителів, не проходила
вже ніяк. А Сталін же вів велику гру. Він сподівався зрештою «визволити»
всю Європу, якщо не цілий світ. І тому зараз, на самому початку Другої
світової, Сталін не міг завдати такого удару по іміджу СРСР як
«визволителя народів». «Радянизацію» Фінляндії було відкладено на потім.
Це «потім», на щастя, так ніколи і не настало.
Попри особливий
характер відносин, які склалися в Фінляндії з «великим східним сусідом»
після Другої світової війни — а Фінляндія не була членом ані НАТО, ані
Європейського Союзу, і її господарство було зорієнтоване переважно на
радянські ринки – країна зберегла ринкову економіку і багатопартійну
демократичну систему.
Маннергейм же 1946 року не став повторно виставляти свою кандидатуру у
президенти, вийшов у відставку і помер 1951 року. А незадовго до смерті
написав:
«Я хочу, щоб у свідомості майбутніх
генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є
смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері
іноземним загарбникам. Народ Фінляндії показав у двох війнах, що єдина
нація, навіть мала настільки, наскільки це взагалі можливо, здатна
витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші
випробування, які тільки може принести доля».
Актуально і для сучасної України, чи не так?
автор тексту -
Олекса ПІДЛУЦЬКИЙ (джерело інформації - http://4post.com.ua/world/print/134904.html)
Немає коментарів:
Дописати коментар