Вересневий дощ.

                                          

                          І раптом, – Боже! – після того чаду

і тарапати, рівної нулю, –

я чую дощ. Він тихо плаче правду,

що я когось далекого люблю.

Щасливиця, я маю трохи неба

і дві сосни в туманному вікні.

А вже здавалось, що живого нерва,

живого нерва не було в мені!

 

Уже душа не знала, де цей берег,

уже втомилась від усіх кормиг.

У громі дня, в оркестрах децибелів

ми вже були як хор глухонімих.

 

І раптом, – Боже! – після того чаду

і тарапати, рівної нулю, –

я чую дощ. Він тихо плаче правду,

що я когось далекого люблю.

 

І чую тишу. І співають птиці.

Приходять люди гарні і незлі.

В пахучій хмарі дощової глиці

стоїть туман, як небо на землі.

 

Пасуться тіні вимерлих тарпанів,

навшпиньках ходять сутінки і сни.

Весна підніме келихи тюльпанів, –

за небо вип’ю і за дві сосни!

  

Ліна Костенко