Жовтень.

 Жовтень навшпиньки скрадається селами,

небо від птаства рябе.

Вітер-човняр над пустими оселями

медитативно гребе.

Ця пасторальна вечірня ідилія

йде по небесному шву

понад городами, де у бадиллі я

сомнамбулічно живу.

Вистигле сонце приречено котиться

вздовж архетипних небес.

День фінішує мінором, і кода ця

вічна – зі мною чи без.

Апоплексична плаксива мелодія,

напнута, ніби струна.

В себе самого вдивлятися годі – я

більше б нічого не взнав.

Ти через відстань у мене посвячена,

в силаботоніку слів.

Ми починаємо наново – наче на

вільній від людства землі.

Світ медитує і ця медитація –

світла молитва Христу.

В егоцентричному жовтому танці я

ситуативно веду.

Більше ніхто і ніколи не втрутиться

в наш перманентний двобій.

Пий мої вірші напам’ять: отрута ця –

щирий дарунок тобі.

(вірш "Медитативний вальс" -  Сергій Татчин)