ЗРЕШТОЮ
зрештою весна - це тотальна ніжність,
екстатично зайпійна, неконтрольована.
коли з інших - весело, а із себе - смішно,
коли неперадавано легко, кайфово, кльово!
коли небеса наді мною і в мені - тотожні,
тане передати фарбами, бо немає кольору.
коли хочеться бути в Парижі художником
чи в Немирові, при церкві, сторожем і столяром.
коли хочеться любові, а її - навалом!
і все довкруж - для неї, чи її віщує.
коли тебе прощають і люблять, а тобі все мало,
чи коли до обіду не знаєш, де заночуєш.
коли світ тримається не на черепах і китах,
а поперевах - на пролісках, а затим - на рястові.
коли кожному стрічному кожна зустрічна - та,
і він її готовий аж до літа вкрасти.
коли кожнісінький рух - обережний і скупий,
і не тому, що економиш якісь там сили,
а боїшся наполохати цю весну - якби
все довкола справдилось, то було б красиво!
зрештою, весна - це не пам'ять, а надія
на те, що коли за руку мене в темряві береш ти,
щоразу прозріватиму, що лиш тебе хотів я.
це кохання, зрештою!
(вірш - Сергій Татчин)
Немає коментарів:
Дописати коментар