зима відступає, задкує, лишає міста –
в руїнах відлиги, у рештках вологого тліну.
в натхненнім чеканні на друге пришестя Христа.
раніше світлішає. в ці знеособлені дні
рятує любов, а виструнчують злість і скорбота.
неквапне письмо – як висока й сумлінна робота
/чи навіть служіння/ усе ще підвладне мені.
усе ще печаль, як синичка, злітає до рук
/з піддашка небес/ поживитися крихтами літер,
за мить до тепла – за безодню, за вічність до літа!
усе ще – Пессоа, Конде, Хіменес, Римарук.
здавалось би, вдуматись – скільки тієї журби? –
якщо і не порівну, вірші втамують поволі.
ліричне смирення – в поезії і в алкоголі,
в буденній молитві, в гулянні повз отчі гроби.
у праведній втомі... в прозорім склепінні дерев
важкі небеса набираються кольору й сили.
прийдешня пора /по обіді/ трагічно красива
і все ще вібрує підшкірною нотою ре.
поквапся ж, мій Господи – вслухайся в ноту оцю,
що тане навскіс, наче промінь, кожнісінький вечір.
прийди і розчуй невимовне в мені, і до речі,
не треба /допоки/ про це говорити Отцю.
/облуда і лжа розсипається в наших очах/
нехай переймається тим, що кінчається лютий –
не другим пришестям, не виходом Сина у люди,
а чимось суттєвішим – птахом у небі хоча б.
(вірш - Сергій Татчин)
Немає коментарів:
Дописати коментар