"Українська Камасутра" - пензлик майстра...йой(!)...Майстрині!

Її звуть Тетяна Шевченко. У чудовому жіночому віці коли дурь вже проходить, а до маразму ще далеко, вона у вільний від замовлень та побутових справ час реалізувала в малюнках те, про що більшість думає та соромиться власних думок. Розглядаючи ці малюнки я згадав свої розмови з деякими панянками, що вже виховували не тільки дітей, але і онуків. Вони мрійливо згадуючи юність та молодість констатували факт, що інколи занадто стримано себе вели. Так і говорили:"Якби ж то мені...то хоча б років 15-20 скинути...ой я б показала... А пропозиції були...Про що тоді думала? - Що скажуть люди. А люди що - не люди?"

Честь і халва пані Тетяні за нагадування, що кохання - це диво, а кохатись природньо і корисно для "здоровля". Аби всім було добре. А ми, розглядаючи ці малюнки будемо набиратись натхнення. (більш докладно про Тетяну Шевченко у кінці посту)

Тетяна Шевченко

З журналу «Країна»:
Тетяна ШЕВЧЕНКО, 48 років, художниця
За освітою архітектор. Малює картини, розписує стіни на замовлення, в’яже м’які іграшки. 26 малюнків серії «Українська Камасутра» створила за місяць. Індійську «Камасутру» не читала. Має двох дорослих синів, малювала потай від них
- В українській традиції жінки завжди в тілі. Викохали його на галушках, варениках, пирогах, салі. На малюнках вони всі красиві, пишні, округлі. Зазвичай такі – добрі та веселі. Наші жінки з легкістю й гумором вирішують усі проблеми, зокрема сексуальні. Чоловіки українські, з таким доглядом і кухнею, теж у тілі. Є й підтягнуті, але з пузком. Якби малювала російську Камасутру, то чоловіків зображала би жорсткіше. Не так підтягнутими, як худорлявими.
Головне було зобразити любов із українським гумором у традиційному побуті. Насіння лузають, вареники їдять і тут же коханням займаються. Цікаво не просто малювати пози, а історію в картинці. Побут завжди додає гумору. Жінка доїла козу, відволіклася на чоловіка, відро впало, та їй уже не до молока. Або чоловік із війни прийшов, за жінкою скучив, а шаблею трусить. Згадувала, які атрибути були: бочки, підводи, рубель для прання, кочерга. Шаблі перемальовувала з дитячих книжок. Якби знайшовся автор описати ці історії, зробили б кольоровий альбом. Та я й сама підписувала коротко картинки: «Люблю як душу, трясу як грушу».
Зараз на еротичних фото й картинах жінок зображують на високих підборах. Але наскільки це зручно, чи справді підбори-шпильки збуджують? На моїх малюнках жінки в чоботах – просто їх можна не встигнути зняти. У ту епоху спідньої білизни в сучасному розумінні не було. Зняла сорочки, спідниці, плахти – то й залишаться на тобі самі чоботи й віночок. Національний костюм цікавий не лише тим, як його носили, а і як його знімали.
Винесла ескізи на книжкову виставку. Люди проходять, зазирають, але дивитися соромляться. Один чоловік заглядає, пропоную йому подивитись. Він віднєкується. Усі це роблять, а говорити – зась. У мистецтві можна зруйнувати цю межу.